Читати книгу - "Яса. Том 1"

й свої чумаки. Не зогледілись, як стали прибишами. Не сказати, щоб Дорош не карався тим лихим промислом: поклав собі в думці одкинутись тихцем од ватаги, осісти десь на Поділлі. Та небавом їх упіймали, й стали вони перед січовим товариством переконані правом. Осавула присудили до палі, а їх чотирьох посадовили на гармати на три дні. Рік після того Дорош козакував чесно. Аж поки не заникнув на Маячку та не розкопав свій сховок. Він був порожній. І така скруха взяла Дороша, така злість, що трохи не вбив січовика, з яким приїхав туди й чиї гроші лишилися цілі. З ляку той розділив свій набуток навпіл, але грошей була мізерія, й наступної ночі вони вдвох засіли при битій дорозі. Так стали комишниками. Хитрий придумали промисел. Засідку вчинили на дні лісового яру, такого крутого, що порох з — під кінських копит падав прямісінько в прірву, понад якою кривуляла дорога. Чумаки спускали вози по одному, заклавши межи спиці дрюччя.

Наступного воза спускали тільки тоді, коли передній доповзав до низу. Про те криком сповіщали самі візники.

Обпатравши одного воза, пов’язавши чи порішивши — якщо опиралися — візників, Брус або його напарник, приклавши до рота долоні, подавали із зеленого мороку знак іншим:

— Гей, пускай!

Часом вдавалося перепустити невеличку, возів у п’ять, валку. Якщо не впорувались тихо, доводилося тікати. Мали для того певну стежку.

Одначе восени самі попали в пастку. Дорошів товариш погинув, а його зв’язали. Гнало Дороша п’ятеро козаків, їхали на конях, а Дорош ішов із зв’язаними руками, з мотузком на шиї, притороченим другим кінцем до сідла хорунжого з Самарської паланки. Дорош волікся по дорозі, вже попрощався зі світом, тільки просив у Бога легшої смерті. Перед очима стояв лихий навчитель, шрамкуватий осавулець Кіт, гострим кінцем, оббитим залізом, паля вилізла йому біля шиї; за якийсь час тіло висохло, й коли повівав вітер, крутилося, й кості торохтіли, немов були зсипані до шкіряного мішка. Очі Коту склювали підорли, а рідкі великі зуби щирились на зустрічних, зарікаючи їх на крадіжку. Страшно було Дорошеві тої палі. Пряжило сонце, маленька ватага розтяглася по степу втомленим пташиним ключем. Хорунжий куняв у сідлі. Вони в’їхали в балку, й козацький ключик згинув з очей. Упевнившись, що нікого не видно, Брус щосили потягнув хорунжого за ногу, й той гепнув на сухоземля, затим двічі вдарив його важким чоботом по голові, зубами витягнув з піхов хорунжого шаблю й перепиляв об неї сирицю на своїх руках, перетяв мотузок на шиї. Хорунжий спробував був підвестися, Дорош одтяв йому голову. Кінь у хорунжого був гарний, то Дороша не наздогнали.

З грошей, які приховав у яру, — оця хата на два ґанки, й килими, і пасіка, й двоє коней у стайні, дві пари волів та три корови.

За жінку взяв під Баром наймичку з корчми, татарку — вихрестку, котра майже не говорила по — українськи й не могла його виказати. Жінки не любив, бив її тиранськи, доки вона не оддала християнському Богу душу. Ото у лісі її могила з маленьким хрестом. Киліяні тоді сповнилось дванадцять років.

З роками розквітла Киліянина краса, пішла дівчина в Брусів, але вгадувались у ній і материні риси. Коли вловлював їх, хмурнів; тоді йому здавалося, що вона якимось чином може розгадати, що саме він загнав на той світ матір, і помститися. Його страх засновувався на тому, що в гніві Киліяна не раз виказувала всю чорноту їхнього життя й намагалася прокрастися думкою в Брусове минуле, але він тримав його під сімома замками. Він її трохи боявся і по — своєму любив.

Киліяні зятя вимріяв давно: сироту, бідного, щоб був працьовитий, поштивий, до скону вдячний і відданий Дорошу та його дочці. І щоб був навчений бойної справи — умів оборонити хутір. Лаврін підходив під ту мірку цілком. Ото тільки що запорожець. Та Киліяна прив’яже міцно, в цьому був упевнений, а що з перцем — перець з часом викваситься. І все те, що наспівали сліпі співці на Січі — про отчий край, оборону віри, — розвіється по цих хащах. Тут матиме вітчизну й свого кошового — його, Дороша, бо й молитиметься до куплених Брусом образів. Так мислив по першій стрічі з Перехрестом. Одначе в останні дні вповзла йому в голову інша гадка. Лячно стало жити в цім краї. Люди покидали Подолію й переселялися на Лівобережжя. Сюди, на хутір, кожної днини могли заскочити басурмани. Як не ховався Дорош, а про хутір знали. Спродатися б та виїхати куди—інде. Спродатися! Хто купить ошабльоване татарами обійстя! Оно понад дорогами світять чорними очницями пустки. Доведеться просто залишити хату, сад, пасіку.

Тяжко, до розлому в голові розмірковував Дорош. Уперше йому не вистачало власного розуму, власного розмислу. Може, постарів? Стратив колишню впевненість, силу? Тому й поділився своєю скрухою з молодим заїжджим козаком. Хоч і бачив, що Марко не стільки слухає, як пасе очима дочку. Ох, ці січовики, монашаться в плавнях, а тоді з’їдають жіноцтво очима. Ніби й не личило так дивитися на наречену товариша…

— Я сам купив би таке обійстя, — озвався Марко. — Коб не в цьому місці. Як побачу гарне — куплю.

— Маєш гроші? — поцікавився Дорош.

— Маю. Сто золотих, — Марко аж стенувся од того, що виповідав свою таємницю, але, диво, стриматися не міг. Він ніби помщався комусь: чиїйсь радості, чиємусь щастю, впевняв когось і себе, що й він дещо має.

— Даруй Боже — сто золотих! — гукнув Дорош. — Отців то та неньчин заповіт?

— Мої. Не маю вітця та неньки, — одказав Ногаєць. Його й далі кудись несла важка, каламутна хвиля. Несла на пороги.

— Де ж узяв їх? — все з більшою настирливістю допитувався Брус.

— Божі то гроші. Запалив у лісі дуба — холод морив, звідти й потекли золоті сережки, — брехав Марко. — Якийсь прибиш накрутив свердлом дірок і напхав алтинів.

Марко подумав: якщо Брус розкаже про це Лавріну, він одмовиться, скаже — пожартував. Мало пустив по Січі горобців. Та й, либонь, уже й не побачиться з Лавріном. І що йому Перехрест! До Лавріна доля на всі боки верхом. На Січі кошовий прикохував, тепер ось знайшов Киліяну з багатим тестем. А в Марка тільки й щастя — те золото. Звичайно, про сережки казав обмильне. Захопила запорозька чата московських таємних послів до татар, посадовили їх у секвестр при пушкарні. Марко стояв на варті, підгледів у щілину (вона затикалася кулем), як один московит сховав у жерлі мортири папушу. Коли