Читати книгу - "Погоня за вівцею"

думку не спадало, що хтось може постукати у двері цього будинку. Пацюк зайшов би без стуку — це ж його власна оселя. Вівчар стукнув би один раз і, не чекаючи відповіді, відчинив би двері. А подружка?.. Ні, вона цього не робила б, а нишком пробралася б у кухню з чорного ходу і пила б там каву. Вона не з тих, що стукають у парадні двері.

Я відчинив двері — переді мною стояв Чоловік-Вівця. Не виявляючи найменшого зацікавлення ні відчиненими дверима, ні мною, який їх відчинив, Чоловік-Вівця вп’явся поглядом у поштову скриньку, прибиту до стіни на відстані метрів двох від дверей, наче у щось незвичайне. Зростом він був трохи вищий від поштової скриньки. Метрів з півтора, до того ж, сутулий і кривоногий.

Крім того, поріг, на якому я стояв, виступав над рівнем землі сантиметрів на п’ятнадцять, а тому здавалося, наче я дивлюся на когось з вікна автобуса. Ніби геть-чисто нехтуючи моєю перевагою, Чоловік-Вівця повернувся до мене боком і ні на мить не відривав очей від поштової скриньки. Звісно, в ній не було нічого.

— Зайти можна? — не обертаючись до мене, скоромовкою запитав він. В його голосі відчувалося роздратування.

— Будь ласка, — відповів я.

Чоловік-Вівця зігнувся і спритно розв’язав шнурки альпіністських черевиків. Вони були вкриті засохлою грязюкою, як торт шоколадом. Роззувшись, Чоловік-Вівця взяв по черевику в кожну руку і звичними рухами вдарив одним об одного. Грязюка хоч-не-хоч обсипалася на землю. Потім з таким виглядом, ніби йому відомо, де в будинку що лежить, він сунув ноги в капці і, потрюхикавши через вітальню, задоволено вмостився на дивані.

Увесь, з голови до ніг, він був в овечій шкурі. Така одежа сиділа на його присадкуватому тілі як улита. Баранячі ніжки були саморобними. Як і ковпак, що закривав голову. По обидва боки ковпака стирчали плоскі вуха, мабуть, підтримувані в горизонтальному положенні зсередини дротом. Шкіряна маска, яка закривала верхню половину обличчя, рукавиці і шкарпетки — все, один в один, було чорним. Від шиї до промежини збігала застібка-блискавка — щоб можна було легко шкуру роздягати й одягати.

На грудях я побачив кишеню, також з блискавкою, для сигарет і сірників. Чоловік-Вівця вийняв сигарету «Севен Старз», прикурив від сірника і голосно зітхнув. Я приніс з кухні чисту попільничку.

— Охота випити чогось хмільного! — сказав гість. Я знову пішов на кухню і вернувся звідти з півпляшкою «Фор Розіз», двома склянками та шматками льоду.

Ми змішали, кожен для себе, віскі з льодом і, не чаркуючись, випили. Поки склянка не спорожніла, Чоловік-Вівця безперестанку щось бурмотів. Щоразу, коли його недоречно довгий ніс сопів, ніздрі роздувалися так, наче птах розправляв крила. Очі в прорізах маски, здавалось, не знаходили спокою і нишпорили в просторі навколо мене.

Осушивши склянку, Чоловік-Вівця начебто трохи опам’ятався. Погасивши сигарету, засунув пальці обох рук під маску і почав терти повіки.

— Вовна в очі попала, — сказав він.

Не знаючи, що відповісти, я мовчав.

— Ти прибув сюди вчора вранці, правда? — не перестаючи терти повіки, сказав Чоловік-Вівця. — Ми все бачили.

Він долив у склянку віскі з наполовину розталим льодом і, не розмішуючи, випив ковток.

— А пополудні жінка пішла.

— І це ти бачив?

— Не тільки бачили, а самі її спровадили.

— Спровадили?

— Ага. Заглянули в кухню і сказали: «Вам краще піти звідси».

— Чому?

Чоловік-Вівця насупився і замовк. Напевне, вважав таке запитання до себе недоречним. Однак, поки я думав, як спитати його по-іншому, в його очах поволі зажевріло зовсім інше світло.

— Жінка повернулася в готель «Дельфін», — сказав він.

— Це вона так сказала?

— Нічого вона не казала. Просто повернулась у готель «Дельфін» та й усе.

— Звідки ти це знаєш?

Чоловік-Вівця нічого не відповів. Поклав руки на коліна і мовчки втупився у склянку на столі.

— Отже, вона повернулася в готель «Дельфін»? — перепитав я.

— Ага. Готель «Дельфін» — непоганий готель. Вівцями пахне, — сказав Чоловік-Вівця.

Ми знову замовкли. Уважно придивившись, я побачив, що овеча шкура на гостеві страшно брудна, а вовна збилася в ковтуни.

— І вона нічого не просила переказати, коли відходила?

— Ні-і… — і Чоловік-Вівця похитав головою. — Жінка нічого не казала, а ми не питали.

— Ти сказав їй: «Тобі, жіночко, краще піти!» — і вона мовчки послухалася, чи не так?

— Саме так. Вона сама хотіла піти, а тому ми їй сказали, щоб ішла.

— Але ж вона прибула сюди з власної волі!

— Брехня! — заперечив гість. — Жінка хотіла піти звідси, але хтось їй морочив голову, і вона вагалася. А тому ми самі її спровадили! Не сумніваюсь, це ти її морочив!

Чоловік-Вівця встав з дивана і гупнув долонею правої руки об стіл. Склянки з віскі відскочили вбік сантиметрів на п’ять.

Якусь мить гість завмер у такій позі; потім полум’я в його очах згасло — і він знесилено опустився на диван.

— Це ти її заморочив, — повторив він, цього разу вже тихо. — Як тобі не соромно! Ти нічого не розумієш. Думаєш тільки про себе.

— По-твоєму, вона не повинна була сюди приходити?

— Саме так! Не повинна була сюди приходити. А ти думав тільки про себе.

Розлігшись на дивані, я потягував віскі.

— Ну, гаразд. Хоч би там що, а все вже скінчилося, — сказав Чоловік-Вівця.

— Скінчилося?

— Ту жінку ти вже ніколи не побачиш.

— І це тому, що я думав тільки про себе?

— Так! Ти думав тільки про себе. Ось за це й розплачуєшся.

Чоловік-Вівця встав, підійшов до підвіконня і, легко, однією рукою, піднявши важенну раму, вдихнув свіжого повітря. Що й казати, силач.

— У такий погідний день вікна треба відчиняти, — сказав Чоловік-Вівця. Потім обійшов половину кімнати, зупинився перед стелажами і, сплівши руки на грудях, взявся розглядати спинки книжок. Ззаду з-під його шкури витикався маленький хвостик. Здавалося, ніби це справжнісінька вівця встала на задні ноги.

— Я шукаю свого друга, — сказав я.

— Он що, — відповів він байдуже, все ще повернувшись до мене спиною.

— Якийсь час він тут жив. Ще тиждень тому.

— Не знаємо!

Чоловік-Вівця зупинився перед каміном і швидко перетасував колоду карт.

— А ще я розшукую вівцю із зіркою на спині, — сказав я.

— Ніколи не бачили! — відповів Чоловік-Вівця.

І все ж таки було ясно, що він щось знає про Пацюка і про вівцю. Занадто вдаваною була його байдужість. Занадто швидкою відповідь і неприродною інтонація.

Я змінив тактику: позіхнув, удаючи, ніби зовсім утратив до нього цікавість, і почав перегортати книжку, що лежала на столі. Чоловік-Вівця, здавалось, трохи занервував і знову сів на диван. Якийсь час він