Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

таким дивним, таким чудним, що він ніяк не міг подумати без страху. Жити з дружиною!., незрозуміло! Він не сам буде у своїй кімнаті, а їх має бути скрізь двоє! Піт виступав у нього на обличчі в міру того, як він заглиблювався у роздуми.

Раніш, ніж завжди, ліг він у постіль, але, хоч як намагався, ніяк не міг заснути. Нарешті, бажаний сон, цей загальний заспокоювач, прийшов і до нього; але який сон! Ще таких чудернацьких сновидінь він ніколи не бачив. То снилося йому, що навколо нього все шумить, крутиться. А він біжить, біжить, не почуває під собою ніг… от уже вибивається з сил… Раптом хтось хапає його за вухо. «Ой! хто це?» — «Це я, твоя дружина!» з шумом говорив йому якийсь голос; і він раптом прокидався. То ввижалося йому, що він уже одружений, що все в їх домику таке чудне, таке дивне: в його кімнаті стоїть не одиноке, а подвійне ліжко. На стільці сидить дружина, йому дивно, він не знає, як підійти до неї, про що говорити з нею; і помічає, що в неї гусяче лице. Ненароком він повертається вбік і бачить другу дружину, теж з гусячим лицем. Повертається в інший бік — стоїть третя дружина. Назад — ще одна дружина. Тут його охоплює туга. Він кинувся бігти в садок; але в садку жарко. Він скинув капелюха, і бачить: в капелюсі сидить дружина. Піт виступив у нього на обличчі. Поліз у кишеню за хусткою — і в кишені дружина, вийняв з вуха вату — і там сидить дружина… То раптом він стрибав на одній нозі; а тітонька, дивлячись на нього, говорила з поважним виглядом: «Так, ти мусиш стрибати, бо ти вже тепер одружена людина». Він до неї, а тітонька вже не тітонька, а дзвіниця. І почуває він, що хтось його тягне вірьовкою на дзвіницю. «Хто це тягне мене?» жалібно промовив Іван Федорович. «Це я — твоя дружина тягну тебе, бо ти дзвін». «Ні, я не дзвін, я Іван Федорович», кричав він. «Так, ти дзвін», говорив, проходячи мимо, полковник П*** піхотного полку. То раптом снилося йому, що дружина зовсім не людина, а якась шерстяна матерія; що він у Могильові заходить у крамницю до крамаря. «Якої накажете матерії», говорить крамар, «ви візьміть дружини, це наймодніша матерія! Дуже добротна! з неї тепер шиють сюртуки». Крамар міряє й ріже дружину. Іван Федорович бере під пахву, йде до жида, кравця. — «Ні», каже жид, «це погана матерія! З неї ніхто не шиє собі сюртука…»

Переляканий, безтямний прокидався Іван Федорович. Холодний піт лився з нього градом.

Тільки-но встав він уранці, зразу ж звернувся до ворожебної книги, у якій наприкінці один добросердий книготорговець, через свою рідкісну добрість і некорисливість, умістив скорочений сонник. Але там зовсім не було нічого, навіть хоч трошки схожого на такий чудернацький сон.

Тимчасом у тіточчиній голові визрів зовсім новий задум, про який ви дізнаєтесь у наступному розділі.

Зачароване місце

Бувальщина, розказана дячком ***ської церкви

Їй-богу, набридло вже розказувати! Бо що ви думаєте? справді, скучно: кажи та й кажи, і відчепитися не можна. Ну, добре, я розкажу, тільки, єй-єй, це буде востаннє. От ви казали про те, що людина може справитися, як то кажуть, з чортом. Воно то й так, тобто, коли гарненько подумати, то буває на світі всього… Тільки все ж не говоріть цього. Захоче обмарити диявольська сила, то обмарить, їй-богу, обмарить! Ось слухайте, будьте ласкаві: було нас у батька всіх четверо. Я був іще тоді дурень. Всього мені було років одинадцять; так ні ж бо — не одинадцять: пригадую, як зараз, що коли одного разу побіг рачки і загавкав по-собачому, батько гукнув на мене, похитавши головою: «Ей, Хомо, Хомо! тебе женити пора, а ти дурієш, як молодий лошак!» Дід ще тоді був живий і на ноги, — хай йому легенько ікнеться на тім світі, — кріпенький. Бувало оце надумає… Та що ж так розказувати? Цей вигрібає цілу годину з печі жарину для своєї люльки, другий чогось побіг за комору. Що ж це, справді!.. Ще коли б з примусу, а то самі напросились. Слухати, так слухати! Батько ще на початку весни повіз у Крим на продаж тютюн. От не пригадую тільки, два чи три вози спорядив він. Тютюн був тоді в ціні. Взяв він з собою і брата трьох літ, заздалегідь привчати до чумакування. Нас зосталося: дід, мати, я, та брат, та ще брат. Дід насадив баштан понад самим шляхом і перейшов жити в курінь; взяв і нас з собою горобців та сорок ганяти з баштана. Не скажу, щоб нам там було погано. За день бувало наїсися огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, наче півні співають. Ну, а до того ж і вигода. Шляхом їздить усякий люд, кожному заманеться кавуна або дині. Хуторяни бувало чого тільки не нанесуть на обмін: курей, яєць, індиків… Життя було хороше. А найбільше до вподоби було дідові те, що кожного дня проїде шляхом чумаків возів з півсотні. Чумаки, знаєте, люди бувалі: почнуть розповідати — аби слухати охота! А дідові чумацькі розмови, як голодному галушки. Бувало оце стрінеться зі старими знайомими (діда вже всі знали), та ви самі знаєте, що буває, коли зійдеться старизна. Тара, тара, тоді та отоді, таке та отаке було… Ну і розіллються! бог знає колишнє пригадають. Одного разу, — ну так, ніби зараз це бачу; сонце вже заходило, дід ходив по баштану і знімав з кавунів листя, що ним понакривав кавуни од сонця вдень. «Дивись, Остапе», кажу я братові: «он чумаки їдуть!» «Де чумаки?» гукнув дід, роблячи на великій дині знак, щоб, бува, не з'їли хлопці. Шляхом, справді, тяглося возів із шість. Попереду ішов один уже з сивими вусами. Дійшовши ступнів, як би вам сказати, на десять, він спинився. «Здоров, Максиме! Осьде привів бог побачитись!»

Дід прижмурив очі: «А! здоров, здоров! звідки бог несе? І Болячка тут? здоров, здоров, брате! Що за чорт! та тут усі: і Крутотрищенко! і Печериця! і Ковельок! і Стецько! Здорові були! А, га, га! го, го!..» І пішло цілування. Волів розпрягли й пустили пастися на траву. Вози залишили на шляху; а самі посідали кружка перед куренем і запалили люльки. Та де вже там до люльок? За вигадками та балаканиною чи