Читати книгу - "Золотий дім"

145
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 114
Перейти на сторінку:
що якщо не заспокоюся, вона щось запідозрить, і це був би найгірший з усіх варіантів відкриття правди. Ні, правда не повинна вийти на поверхню. Правда зруйнує життя занадто багатьом людям. Мені треба було знайти спосіб заглушити власницький голос, голос батьківської любові, який кричав мені на вухо, прагнучи відкрити свою таємницю. То що, психотерапевт? Це була постать світського духівника наших часів. Мені завжди огидна була ідея візиту до чужої людини з проханням допомогти дослідити своє життя. Я сам прагнув бути оповідачем історій і ненавидів думку про те, що хтось інший може зрозуміти мою історію краще, ніж я сам. Недосліджене життя не варте, щоб його жити, промовив Сократ і випив цикуту, але я завжди був переконаний, що це має бути дослідження себе самого самим собою; автономне, як і годиться справжній особистості, що не потребує чиїхось пояснень і прощень, вільне. На цьому базувалася ренесансна гуманістична ідея самості, виражена, приміром, у «De hominis dignitate» — «Промові про гідність людини» Піко делла Мірандоли. Що ж! Ця великодушність випарувалася в той момент, коли Василіса повідомила мені, що чекає дитину. З того часу в мені шаліла дика буря, втамувати яку мені було не до снаги. Мабуть, настав час проковтнути свій гонор і пошукати допомоги професіонала? В якусь мить я подумав про те, щоб звернутися до Мюррея Летта, але відразу ж побачив, що це дурна ідея. Серед знайомих моїх батьків були чудові психотерапевти. Може, мені варто було звернутися до когось із них. Мабуть, мені потрібен був хтось, хто звільнив би мене від тягаря мого знання й умістив його в безпечному нейтральному місці — психологічний сапер, що знешкоджує міну правди. Отак я боровся зі своїми демонами, але після тривалих внутрішніх суперечок нарешті вирішив — слушно чи ні — не шукати помочі в когось чужого, а самотужки стати на бій із цими демонами.

Тим часом, увагу мешканців Садів цілком поглинула драма, що розігрувалася в будинку Тальябуе навпроти дому Ґолденів, де вельми занедбана чоловіком Бланка Тальябуе, втомившись сидіти вдома й піклуватися про дітей, поки її благовірний Віто проводив час у місті, й маючи досить його (правдивих, на мою думку) запевнень в абсолютній вірності, закрутила роман із заможним сусідом-аргентинцем Карлосом Герлінґемом, якого я в одному зі своїх синопсисів нарік «паном Аррібістою», залишила дітей під доглядом няньок і відлетіла разом із сеньйором Герлінґемом на його ПРЛ, щоб подивитися на вир знаменитого водоспаду Іґуасу в безпосередній близькості від аргентинсько-бразильського кордону і, без сумніву, поринути у вир розмаїтих форм іншої близькості. Віто носився Садами, нетямлячись із люті й туги, на превелику втіху всіх сусідів. Якби я не був настільки занурений у власні клопоти, то втішився б від того, що всі такі неспіввідносні персонажі в моїй розповіді про Сади починали поєднуватися в якусь зв’язну структуру. Але тоді я переймався лише власним смутком і не встигав слідкувати за розвитком теленовели про Герлінґема й Тальябуе.

Це було не на першому місці. Вони, щонайбільше другопланові персонажі, могли навіть відсіятися на етапі монтажу. Набагато гірше було те, що у своєму сум’ятті я випустив з поля зору Петю Ґолдена. Не хочу сказати, що якби я був насторожі, то зміг би запобігти тому, що сталося. Можливо, Мюрреєві Летту треба було б щось відчути. Можливо, ніхто не зміг би нічого вдіяти. Та я все одно шкодую через свій недогляд.

Галереї Соттовоче, дві просторі місцини у західному кінці Двадцять першої й Двадцять четвертої вулиць, зайняла одна з найгучніших виставок тогорічного сезону, що представляла роботи Юби Туур. Масивні витвори, що нагадували металевих потвор Річарда Серра, тільки посічених і перетворених вогненними лезами у витончені мереживні взори — так, що скидалися також на велетенські зігнуті версії камінних індійських решітчатих джаалі, вирізьблені з іржавого металу, — стояли, освітлені прожекторами, немов були більш грайливими, хитромудрими родичами інопланетних «вартових» із «Космічної Одіссеї» Кубрика. У салоні на Двадцять першій вулиці я наткнувся на збудженого Френка Соттовоче — рожевощокого і з розвіяним сивим волоссям, що інтенсивно жестикулював і гиготів від захоплення.

— Це просто бомба. Лише найбільші колекціонери й музеї. Вона справжня зірка.

Я роззирнувся навколо в пошуках мисткині, але її не було.

— Ви щойно розминулися, — повідомив Соттовоче. — Вона була тут із Апу Ґолденом. Вам треба прийти ще раз. Вони тут весь час крутяться. Переважно вранці. Ви знаєте її з тої вечірки у Садах. Вона несамовита. Просто неймовірно розумна. І красива ж яка, Господи.

Він струснув долонею, немовби та була опечена полум’ям її краси.

— Вона — це сила, — підсумував він і поскакав охмуряти когось важливішого за мене.

— О, — затримався він і повернувся до мене, дозволивши любові до пліткування взяти гору над діловим інстинктом. — Сюди й інший Ґолден приходив, старший брат, ну, знаєте, — він постукав пальцем по лобі, натякаючи на того психа. — Він побачив її тут із Апу і, здається, не дуже втішився. Вилетів звідси, як ошпарений. Видно, якесь суперництво? Гмм, гмм.

Він загиготів своїм дурнуватим високим гиготінням і зник. Ось коли мені треба було здогадатися. Ось коли мені треба було побачити внутрішнім оком червону хвилю, що залляла обличчя Петі, коли той зрозумів, що через стільки часу жінка, яку він покохав, залишилася в обіймах його брата, що цю жінку брат у нього вкрав, руйнуючи його найбільший шанс на щастя. Та зрадницька ніч під Юбиним дахом із далекого минулого відродилася у всій силі в його думках, начебто все це відбулося щойно. Так само відродилася давня лють, а з нею — прагнення помсти. Вистачило того одного секундного погляду на Юбу й Апу, рука в руці, і те, що надійшло, надійшло зі страхітливою неуникністю пострілу після натиснення спускового гачка. Мені слід було здогадатися, що добром це не закінчиться. Але мої думки були зайняті іншим.

У випадку пожежі п’ятої категорії диспетчери пожежного департаменту Нью-Йорка висилають 44 автомобілі та 198 пожежників. Імовірність того, що дві такі пожежі спалахнуть у ту саму ніч на відстані трьох кварталів одна від одної, є винятково мізерною. Вірогідність того, що ці пожежі випадкові… наближається до нуля.

У галереях Соттовоче питання безпеки трактувалися серйозно. У робочі години на місці був персонал, працювали камери й система аварійної блокади дверей, яка за двадцять секунд зачиняла всі виходи. Це була «ситуація А». «Ситуація Б» — від часу закриття галерей до їх відкриття наступного ранку — контролювалася лазерними променями, які, коли їх зачепити, запускали сигналізацію, камерами

1 ... 63 64 65 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Золотий дім"