Читати книгу - "День відбуття"

тим більше прапор, не знає про харгілонів. Їм платять, а вони виконують роботу. Розумієш? Переслідувати можуть кожну людину, але ніхто… ніхто не може вирядитися харгілоном.

— Отже, це вони і є… — пробурмотів Сергій. — Ну, біс із ним. Мусимо йти. Поки коридор рівний, тягтиму вас на мотузку, а ви відпихатиметеся здоровою ногою. А перешкоди долатимемо… навіть не знаю як. Але мусимо. Поки доберемося, Юлія знайде когось, хто допоможе вилізти нагору.

Він зробив рух підводитися.

— Про це дійсно більше ніхто не може знати, — повторив Гайдукевич.

— А якщо Юлія комусь розповіла? Могла вона таке зробити?

— Ні, — відразу заперечив той. — Не могла. Вона завжди мені все каже. Ти не розумієш. Ми з нею наче одне ціле.

— Про моє коліно не знали, — вставив Сергій.

— Це інше, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Вона бачила, скільки я зусиль докладаю, щоб врятувати її, щоб усе це влаштувати. І тут раптом їй стає шкода найманого тренера. Ні, тут інше. Їй просто було незручно переді мною. Гарантія, що вона нікому б не сказала.

— А… — Сергій на мить «загальмував», не знаючи, варто зачіпати цю тему чи ні.

— Що? — не зрозумів Гайдукевич. — Ну кажи! Чого зупинився?

— Гаразд… — він зиркнув спідлоба, — а та сексуальна блондинка з дев’ятиповерхівки… Вона також не в курсі?

Той явно не сподівався почути щось подібне.

— Звідки ти знаєш? Звідки тобі про неї відомо? — підвищуючи голос, запитав він.

— Бачив вас разом. Випадково. Під будинком.

— Ти слідкував за мною…

— Ні, — Сергій подивився йому у вічі. — Не слідкував. Опинився там випадково. Забув права і техпаспорт в іншій куртці, а помітив тільки після тренування. От і пробирався обхідними шляхами — там, на дорозі завжди менти пасуться. А коли побачив у дворі вашу машину — стало цікаво. Однаково стояв, чекав, поки даішники заберуться з перехрестя, та й вашу даму побачив. Дама що треба… Так що, вона знає?

Гайдукевич мовчав.

— Прекрасно… — пробурмотів Сергій. — Отже, знає… Може, ви ще кого забули, а тепер дивуєтеся, звідки тут взявся цей театр харгілонів?

— Це не через неї, — подумавши, сказав Гайдукевич. — Їй, наприклад, невідомо, що я зараз тут.

— Справді? — здивувався Сергій. — Дійсно невідомо? Він важко зітхнув.

— Ірина — дуже близька людина для мене. Мені було важко, дуже важко… Ти навіть не можеш собі уявити. Це людина, яка розуміє мене. І кохає. Так сталося, що не в наших силах бути разом. Адже я живу заради доньки.

— Угу… — пробурмотів Сергій. — І все-таки вона знала, що ви збираєтесь до печер.

— Знала! Але не знала коли. Я не казав їй! Навіть приблизно не казав, коли збираюся це прокрутити. Вона б хвилювалася за мене, більше того — не дай Бог вчепилася б зі мною. Я не міг цього допустити! Тому ні словом не обмовився, ні натяком, що це має бути вже.

— А у спільній зустрічі Нового року ви їй відмовили… Могла й здогадатися.

— Ну то й що? У мене є Юля, з нею я маю зустрічати Новий рік! Так було щороку! Їй невідомо навіть приблизно!

— І це не вона сиділа у захованому в кущах чорному «форді»? — запитав Сергій.

— Якому «форді»? У яких кущах?

— Внизу, біля підніжжя гори. Я бачив його, коли заходив у печери. Казав Юлії, вона говорить, що це не ваш. Може, й досі там стоїть…

— Давай, рухаємось, — сказав Гайдукевич. Остання Сергієва фраза викликала у нього чимале занепокоєння. — Отже, Юля знає, що там чатувала якась чужа машина? Це добре… Ти молодець… І ти казав, щоб вона бігла до села?

— Так.

— Добре, дуже добре… — промовив Гайдукевич.

— Це була вона, — наполягав Сергій. — Я, звичайно, не гарантую на сто відсотків — у дворі тоді було темно, але… Такі жінки запам’ятовуються. Вас могли вистежити.

— Хто? — Він подивився на свого рятівника, наче на дурного. — Ірина? Вистежити?

— Може, й не вона особисто. Могли й інші на замовлення. Принаймні це неважко.

— Послухай, хлопче… — Гайдукевич роздратовано зітхнув, — якби ти знав, що зараз верзеш…

— Ну, що ж… Виходить, я бився з мерцем.

Сергій насилу підвівся, скривившись при цьому. Спиратися доводилося на розігнуту ногу. Лише так біль був стерпний. Скинувши свою куртку і поклавши на Гайдукевича, Сергій зафіксував під пахвами імпровізовані лямки з мотузка і спробував тягти, спираючись на здорову ногу. Гайдукевич «їхав» на спині, головою вперед, відштовхуючись від каміння руками та здоровою ногою, стогнучи, але стійко витримуючи незручності такого способу пересування.

XXXXVII

Перший день двотисячного року хилився до завершення. Тут, глибоко під землею, це не відчувалося.

Здавалося, що взагалі не існує ні зими, ні снігу, лише каміння й темрява.

Гайдукевич сопів позаду, допомагаючи, як міг. Вони зуміли пристосуватися одне до одного у такому неординарному способі пересування і рухалися повільно, але впевнено, доволі синхронно докладаючи зусиль, мовчки і рідко відпочиваючи. Пістолет лежав у боковій кишені брезентових штанів, і Сергій відчував його, насторожено оглядаючись на темні закутки та бокові коридори.

Раптом Гайдукевич перестав допомагати і загальмував, поборсався, лежачи на боці й поповз до Сергія, намагаючись схопити його за ногу. Сергій здивовано відсунувся.

— Стій, — прохрипів крізь зуби Гайдукевич і таки схопив його за чобіт, невідомо для чого обмацуючи його, а потім штани над ним. При цьому він оглядав і власну руку. А тоді потягся до його другої ноги.

Сергій розгублено спостерігав за цими дослідженнями, коли той, важко хоркаючи, розвернувся на місці та поповз назад, щось шукаючи на каміннях.

— Борисе Олександровичу, — не зрозумів Сергій, — куди ви? У чому справа?

Але той мовчав. Повернувшись до останнього розгалуження,