Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

Щоразу після того, як на територію Донбасу, зайняту сепаратистами, заїжджає черговий «гуманітарний конвой» із Росії, військові дії по всій лінії фронту різко активізуються. Але якщо раніше активізувалися ви­ключно артилерійські обстріли позицій українських військо­вих, і відповідно міст і сіл, що перебувають під контролем Києва, то останнього тижня сепаратисти пішли в атаку, застосовуючи не тільки артилерію, а й танки з піхотою, на­магаючись відкинути українську армію якомога далі від Донецька та Луганська. Договір про перемир’я з бойовиками ДНР і ЛНР, підписаний на початку вересня минулого року в Мінську і закріплений підписом посла Росії в Україні Михайла Зурабова, остаточно втратив свій сенс. Представники невизнаних республік зажадали, щоб ОБСЄ з Україною переписали цей договір і внесли в нього нову «лінію розмежування», яка відображатиме фактично лінію фронту станом на 31 січня, інакше війська ДНР і ЛНР продовжать повномасштабний наступ на Київ та інші міста. Україна відмовилася обговорювати цей ультиматум. Війна триває. Але її вибухи не чутні в Києві.

У Києві, як і в інших містах і селах України, чути шепіт, в якому постійно звучить слово «мобілізація». До армії мають призвати ще сто тисяч чоловіків. Усіх пообіцяли забезпечити зброєю та бронежилетами. Одночасно закликають до армії й тих, хто ще не служив. Але Міністерство оборони обіцяє молодих солдатів у зону військових дій не відправляти. Щоправда, частина молоді явно не хоче служити в армії та намагається на час призову покинути межі України. Багато з «ухильників» — з тих, хто не хоче служити — сховались у Росії. Російський уряд готовий допомогти всім громадянам України, хто хоче перечекати військовий конфлікт на російській території. Саме тому нині змінюють закон про ліміт часу для перебування іноземних громадян на території Російської Федерації. У найближчі дні громадяни України зможуть без проблем і безкоштовно подовжити термін свого перебування в Росії. На Західній Україні — інша проблема. Багато чоловіків цього регіону вже роками працюють і живуть у Західній Європі. Але Міні­стерство оборони обіцяє виконати план з мобілізації. Можливо, й за рахунок добровольців. Потік добровольців поки що не вичерпується. З Києва, з Софійської площі, теж майже щотижня урочисто проводжають черговий загін охочих воювати за цілісність України.

Мабуть, аби додати ентузіазму та стимулів добровольцям і бійцям української армії, Кабінет міністрів України ухвалив постанову про збільшення зарплат військовим і про винагороду за знищення техніки бойовиків. Тепер бійці зможуть отримати за кожен знищений автомобіль бойовиків 12 тисяч гривень (600 євро), за кожен знищений танк ворога — 48 тисяч гривень (2400 євро), за знищену реактивну систему залпового вогню — 60 тисяч гривень (3000 євро) і за збитий ворожий літак — 121 тисячу гривень (6000 євро).

Чиновників, відповідальних за прийняття цієї постанови, можна сміливо назвати песимістами. У бойовиків невизнаних республік немає військової авіації. Військова авіа­ція є в Росії. Тобто цю постанову прийнято з озиранням і на відкриту військову конфронтацію з Російською Федерацією. До речі, у відкриту, тобто оголошену війну України з Росією вірить уже більше чверті населення Росії. Чи означає це, що в реальність відкритої війни вірить і чверть ро­сійського керівництва?!

Скоро виповниться рік з початку військових дій у Донбасі. Донбас за цей час став величезним звалищем знищеної та спаленої військової техніки. Тепер можна очікувати нового сплеску військових дій, точніше — цілеспрямованих партизанських вилазок добровольчих батальйонів, які підриватимуть ворожі танки та бронетранспортери з одночасною відеофіксацією цих операцій, аби надавати військовому командуванню докази своїх успіхів. Тут, що­правда, виникає одна серйозна проблема: деякі добровольчі батальйони не підкоряються Міністерству оборони й часто діють самостій­но, нікого не ставлячи до відома про свої плани. Міністер­ство оборони відповідно не виявляє до таких батальйонів особливої довіри, а значить, із отриманням винагород за знищену техніку в деяких добровольців можуть з’явиться серйозні труднощі. Одначе не будемо гадати! Треба дочекатися першої видачі винагород, аби зрозуміти, хто отримуватиме ці гроші та що буде доказом правдивості або фіксації факту знищення техніки.

Поки Кабінет міністрів України працював над вищеописаною постановою, до Києва з Донецька переїхав видавець Веніамін Білявський. Переїхав разом із сім’єю і з видавництвом. Для видавництва він уже зняв приміщення на вулиці Тургенєвській поруч із посольством Ватикану і почав працювати. Так вийшло, що на два місяці ра­ніше з Донецька до Києва теж переїхав один із його авторів — двічі лауреат «Русской премии», російськомовний письменник Володимир Рафеєнко. Донецька культурна еліта поступово інтегрується в культурне життя Києва. «Тепер у Донецьку нікого з культурних діячів і не залишилося?» — запитав я на днях видавця Веніаміна Білявського. «Чому?! Залишилося!» — відповів він. І розповів мені про господаря однієї з донецьких друкарень, який недавно на замовлення одного з видавництва Сум (що розташоване за 400 км від Донбасу) надрукував книгу про Євромайдан. Сам надрукував і якимось таємним маршрутом відправив замовнику. Всі залишилися задо­во­ле­ні. «Якщо тобі треба щось надрукувати, у нього тепер найдешевші поліграфічні послуги в Україні! — сказав мені колишній донецький видавець. — Він і папір сам дістане, і надруковану продукцію переправить, куди треба!»

До речі, ресторан «Куба», про який я писав у минулій статті, продовжує працювати. І на початку лютого в ньому почав проводити свої майстер-класи дитячий гобі-клуб із красивою назвою — «Щастя своїми руками». У цьому клубі дітей навчають малювати листівки, розписувати пряники, варити мило й малювати сердечка на свіжоприготовленому капучино. Вартість усіх цих майстер-класів на лютий — 280 гривень. Безкоштовний бонус — консультації дитячого психолога для батьків. Якщо ви дуже випадково опинитеся з дітьми в Донецьку (чого я вам ні в якому разі робити не порадив би), то записатися на ці майстер-класи можна на сайті клубу — http://hobby-club.prom.ua/ .

Коли сіра пора року накладається на чорну епоху в історії Донбасу, то картинка виходить досить страхітливою. Голі дерева, зрубані снарядами та осколками, зруйновані будинки, люди, які не поспішають без нагальної потреби виходити з будинків і квартир. Виса­джені мости і, як результат, торовані лісові об’їзди, на яких тебе кидає разом із машиною на всі боки. І раптом, посеред усього цього світу, в якому зупинився час, білборд із портретом Тараса Шевченка та його цитатою російською мовою: «В ком нет любви к стране родной, те сердцем ни­щие калеки!» Цю думку розвивати зайве. Вона сама спадає на розум, коли бачиш «довоєнні» та свіжі руїни Донбасу — й індустріальні, й житлові.

Кілька днів тому ми — троє літераторів — їхали мікроавтобусом агентства «Остання барикада», їхали по