Читати книгу - "Спокута"

за статки, а за душу. Та яка там у мене душа? Вона вмерла в Афгані, залишивши сплетіння нервових спалахів та нічних кошмарів. Хто мене сприйме таким? – запитав Івасик і нервово дістав цигарку. – А ти, Ромчику, скажи Катерині, що все їй повернуть, хай заспокоїться. Чесно кажучи, я не знав, що у Великого така… А! – махнув рукою. – Не хочу говорити зараз про це лайно. Добре, що хоч ти навідав старого друга, та й то тому, що справи привели.

– Не кажи так, Івасику…

– Давай, іди вже, – він затягнувся димом і задивився у вікно.

– Бувай, – кинув йому Роман, але знав, що той вже його не чує, бо розворушив старі воєнні спогади. Івасик поринув думками в те далеке, але вічно живе минуле.

Усе складалося добре, і Роман повертався додому в гарному настрої. Він вірив і не вірив у те, що звичайна невеличка автомобільна аварія стала настільки знаковою в його житті. Було майже неможливим ось так зустріти Катрю й побачити, що життя не зробило її іншою. Вона стала навіть кращою, більш жіночною, привабливою, розсудливою. Не мала лише своїх чарівних кіс, які снилися Романові ночами не один день. Він марив ними, уявляв, які вони на дотик, як легко коли-небудь розпустяться під його пальцями, впадуть блискучими хвилями на її плечі, звабливо загойдаються. І чомусь завжди Роман уявляв Катрю поруч із собою в дерев’яній альтанці, у розкоші зелені.

«Дві мрії – альтанка й Катря, – подумав Роман, звертаючи на рідну вулицю. – І тепер є в мене і те, і інше». Спочатку він хотів зателефонувати їй і все розповісти одразу після розмови з Івасиком. Але передумав. По-перше, попри те що дуже часто користувався мобільним зв’язком, він недолюблював телефонні розмови. Йому хотілося завжди бачити вираз на обличчі співбесідника, тому вирішив поговорити з Катрею віч-на-віч. Усю дорогу уявляв, як засвітяться радістю її очі, як заграє посмішка. А ще йому дуже хотілося зробити сьогоднішню зустріч незвичайною. Він ламав голову над тим, як вразити кохану, але, крім банального великого букета квітів, нічого не придумав.

«Я став черствим, тупим і втратив почуття романтики», – лаяв він себе, вдивляючись у знайому дорогу.

Зателенькав телефон: дзвонив Микола.

– Щось нагальне? – запитав Роман.

– Та ні, просто хотів запросити тебе в гості, пивка попити. У мене є класний в’ялений лящ…

– Друже, вибач, але найближчими днями в мене стільки справ, що я не зможу.

– А коли зможеш?

– Коли зможу, то риба твоя вже протухне.

– Десь за два дні?

– Боюся, що не раніше, ніж за тиждень.

– Тоді, напевно, доведеться пити пиво з кимось іншим.

– Без образ?

– Та що ти, Ромку?!

– Щасти!

І тут Романові прийшла в голову рятівна думка. Вони проведуть з Катрею цей чудовий вечір в альтанці! Чи не про це він стільки мріяв? Плекав таємну надію? Чи не для неї, а не для дружини, він так дбайливо власноруч тесав, шліфував, гладив долонями кожну дощечку?

Знову обізвався телефон. Це дзвонила Катря. У цей час, коли Роман вже під’їжджав до помешкання, він помітив, як біля сусідського будинку зупинився «Мерседес» його сусідки Ліани. Вона була самотньою, але доволі заможною, самодостатньою жінкою, і не лише відверто стріляла своїми очицями на Романа, але й пропонувала стати дружиною. Але він був байдужий до неї, хоча в цієї жіночки було все: і гарна фігура, і дбайливо доглянуте обличчя, і розкішне світле волосся. Але щось Романові підказувало, що за гарною зовнішністю приховується щось неприємне, що Ліана гарно маскувала.

Сусідка неквапливо вийшла з авто в той час, коли Роман зупинився біля свого будинку й узяв мобільник, щоб поговорити з Катериною та запросити її на вечір в альтанці.

– Алло, Катрю, – сказав Роман і помітив, як звідкілясь, ніби з-під землі, з’явилися якісь молодики й кинулися до Ліани. Один з них ударом кулака в обличчя збив жінку з ніг. Вона лише гучно скрикнула й впала на землю, а двоє інших схопили й потягли її до червоної автівки, що стояла неподалік. Ліана спробувала пручатися, але чоловік у чорній бейсболці знову завдав їй удару в обличчя такої сили, що тіло жінки одразу обм’якло.

– Як наші справи, Ромчику? – Роман почув голос Катрі в слухавці.

– Я незабаром тобі передзвоню, – швидко відповів і жбурнув телефон на сидіння авто.

Не гаючи часу, він прожогом вискочив зі свого «БМВ» й кинувся на допомогу Ліані.

– Стояти, сволото! – заволав Роман, підбігаючи до молодиків.

Їх було троє. Молоді, кремезні, очі злі й нахабні.

– Дядю, йди своєю дорогою, поки цілий, – сказав один із них і сплюнув гумку на землю.

– Відпустіть жінку! – Роман не прохав, він наказував.

– Та пішов ти! – махнув рукою молодик і дав команду подільникам: – Швидко її в машину, а із цим хлюпиком я сам розберуся.

Роман не міг стерпіти приниження. Це почалося ще з часів служби в Афганістані. Навіть там, у полоні, він не дав себе зламати, хоча знав: за це може заплатити життям, і заплатив би, якби вчасно не з’явився Івасик зі своїми хлопцями…

Один, лише один сильний, але влучний удар знадобився Романові, щоб нокаутувати здорованя, але позаду вже стояв інший молодик, який замахувався бейсбольною битою. Роман встиг уникнути удару по голові, відхилившись, але бита сильно вдарила його по ребрах, і