Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

мені треба тобі сказати... Тут у нас таке сталося... Ти Тінь вирубила.

— Як?!

— Зайди до нас на кухню на хвилинку...

— У чому, в халаті?

— Ми теж не у фраках... Давай, ми повинні це обговорити!

— Може, пізніше?

— Дашо, та що такого? Кілька хвилин... І повернешся до свого Сема.

— Ти цинічний.

— Будь ласка.

— Блін...

Я перевірила, чи надійно замкнені двері ванної. Хоч би Сем не прокинувся й не став мене кликати.

— Я засікаю час. Кілька хвилин.

Гриша квапливо намалював графіті на кахельній стіні. Кахлі зникли, затремтіли оплавлені краї, затанцювало марево всередині рамки, я замружилася, ступила вперед і відчула, як під моїми ногами замість гладенької підлоги ванної з’являється ганчір’яний килимок Лізиної кухні.

Але Ліза була не сама. На тісній кухні, казна-як уміщаючись, сиділи Піпл, Льоша і, що найцікавіше, Інструктор. Я, в Семовому халаті на голе тіло, відчула себе голою на середньовічній площі.

— Сядь, посвячена, — просто сказав Інструктор. — Ти здогадуєшся, що сталося?

Я зціпила зуби. Що сталося-скоїлося? Я переспала з чоловіком. А якщо без наносного цинізму — визначилася моя доля. У горі й радості, в здоров’ї чи хворобі, народжуватиму від нього дітей і няньчитиму онуків. Якось так.

— Ти подзвонила мені за три хвилини до кінця транзакції, — нагадав Піпл.

— Ну так. Одно слово, я сказала Семові, що... я йому все сказала.

— Що?!

— Що мене не можна буде любити, бо я... бо мене зачаклували. Так, щоб було зрозуміліше. Я була в такому стані, що...

Я здригнулася, згадавши своє відображення в дзеркалі.

— І він почав... почав втрачати до мене... втрачати наш з ним зв’язок. Я бачила як... А потім я не зрозуміла, що сталося.

— Конкретно — що ти йому сказала? — різко спитав Інструктор. — Дослівно!

— Я сказала, що його відпускаю. Що він ні в чому не винен.

Інструктор посміхнувся, наче щойно довідався про виграш у лотерею, і переможно глянув на Лізу:

— А я що казав? Вона реверснула канал! Слова дорівнюють дії. Вона відпустила! Від неї чекали, що вона стане випрошувати любов, прив’язувати його до себе, провокувати в хлопця провину... А вона реверснула! Усю отруту впорснула назад, от і вийшло з ноги по пиці!

Я не зрозуміла ні слова:

— Що вийшло? Хто від мене чогось чекав?

— Тінь, — сказала Ліза. — Інструктор вважає, що ти закоротила канал винятково своєю інтенцією. А ми з Гришею... І Піпл, до речі, теж... вважаємо, що там був ще й інший фактор.

— Не розумію, — сказала я жалібно й уявила — якщо Сем зараз прокинеться, то мовчання в замкненій ванній стане для нього поганим подарунком.

— Ти не помітила, що транзакція Тіні не вдалася? — з усмішкою запитав Інструктор.

— Помітила...

— Ото-ож! Ти була приречена — але впоралася! Найрідкісніший випадок у нашій практиці, можна сказати — перший випадок! Я тобою пишаюся, Лебедєва, хоч ти й буваєш іноді дурненька... А ти пам’ятаєш, як усе сталося?

По моїй спині пройшла хвиля гарячих мурашок. Я пам’ятала.

— Інструкторе... ви не дуже-то й праві. Я, звісно, його відпустила... Але він не пішов. Хоча міг. Я сказала: не картайся, я відпускаю, ти вільний. Він сказав — я все одно тебе любитиму... мені плювати на будь-яке чаклунство. І в цю мить, коли він мене поцілував, — у цю мить усе й сталося...

Я згадала, як танула в дзеркалі моторошна печатка в мене на скроні. Зникала кров і вирівнювалася шкіра, а ми цілувалися з Семом, як тоді в підземеллі, тільки він про це не пам’ятав, а для мене два поцілунки злилися в один...

Тостер, тихо бринькнувши, викинув нагору два шматочки підсмаженого хліба. Я тільки тепер помітила, що Гриша й Ліза сидять, тримаючись за руки, торкаючись ліктями й коліньми. Від цієї картини на душі в мене настав липневий полудень.

— Дивний хлопець твій Сем, — тихо сказав Інструктор. — Про всяк випадок... Будь з ним обережна, Дар’є.

— Добре, — я пропустила його слова повз вуха. — Можна мені йти?

Я заснула як убита всього через півгодини — в Семових обіймах.

* * *

Я розплющила очі.

Зім’ята постіль, ніжно-салатова, була схожа на луг з кульбабами. Я звелася на лікті, вище натягла ковдру, але не від холоду, а тому що раптом засоромилася.

Сем стояв біля вікна до мене спиною. Я бачила тільки його силует. Він дивився не на місто під світанковим сонцем, а на свою долоню. Мені здалося, що він розглядає лінії, запитуючи в долоні свою долю.

Я всміхнулася. Накинула халат. Підкралася навшпиньках, хотіла зненацька нявкнути у вухо, але потім