Читати книгу - "Після злучення тварина сумна"

дух правобережної України, хоч і з далеким відгомоном Холодного Яру, а відчувався в усьому.

Взяти хоча б плисецького сільського голову Романа Петровича Стадника — «довбанутого на усю голову» (як казав про нього Лесь), пузатого, п'ятдесятирічного дядька, який ще на самому початку дев'яностих, на власні гроші (!) ініціював за допомогою київських, так званих «знавців минувщини» історичне дослідження краю, метою якого була фальшива «героїзація» мародерів, бандитів та вбивць, або так званих «повстанців», зграї яких орудували тут з року 1918-го аж до початку 1930-х, доки їх голодом разом із частиною місцевого населення абсолютно правильно і не виморили!

Згадуєте Миколу Островського з його «Як гартувалася криця?» Це ж про ці місця у нього йшлося! Боярка від Плисецького усього за десять верст. Це звідси банди під орудою Ангела, Плисаки, одного з-поміж численних «Чорних воронів», яких багато було на той час, нападали на комсомольські загони, котрі, не жаліючи живота свого, будували вузькоколійку, аби вчасно підвезти дрова до Києва, що замерзав.

«І про цих дикунів, і бандитів він таки видав книжку! — лютував Лесь, пригадуючи діяння голови. — А знаєте, чим вони хизуються останнім часом? Що і під час Великої Вітчизняної були «господарями на своїй землі». Ну, добре, німців вбивали... хто їх не вбивав..? За це вам честь і хвала! Але віднедавна ширяться історії, що аж до середини 1950-х в місцевих лісах орудувала шайка, яка й радянських солдатів та комуністів винищувала. І я вам скажу, це ж абсолютна правда! Батько мій підняв документи в архівах КДБ, так що виявляється... аж до 1954 року от у цих навколишніх лісах, що тягнуться до самої Білорусі, ховався бандзагін з шести людей, який тільки і взяли завдяки тому, що вони «наїхали» на якогось місцевого, а той їх узяв і здав владі! І це не десь там у Карпатах у бандерівців, а тут! За тридцять кілометрів від Києва!»

Проте останньою краплею, яка перейшла межу Лесикового терпіння і змусила вдатися до «конкретних дій», була історія, яка сталася з ним цієї весни, коли вони напередодні Дня Перемоги трохи рибалили з другом на ставу, і до них підійшов місцевий п'яничка і прямим текстом запитав: «Зброя потрібна?»

У них з товаришем, чесно кажучи, очі на лоба і повилазили!

— А що за зброя? — спитали, як зійшла перша хвиля шоку.

— А різна історична... Є й у робочому стані. Недорого віддам!

Екскурсія до місцевого «арсеналу» була нетривалою, проте насиченою! П'ять гвинтівок Мосіна, починаючи від 1914-го до 1942-го років випуску, причому три з них у бойовому стані («так лупить, що двигуна у ЗІЛа пробиває» — коментар продавця), два найсправжнісінькі «кулацькі обрізи», виготовлені з мисливських рушниць, три нагани (один в прекрасному стані з набоями), іржавий маузер, декілька німецьких штик-ножів, а головне — кулемет Максима, щоправда, теж достоту іржавий, але повністю укомплектований...

— Оце місяць, як із землі витягли, був замотаний у промаслену ганчірку, так що почистити, помити й можна стріляти! — пояснив походження останнього п'яничка.

— Звідки то все? — здивуванню друзів не було меж.

— Так копаємо потроху, та й у людей багато чого з війни лишилося.

Ціни на зброю п'яничка загнув «городські», певне, що був обізнаний на тому бізнесі... Робочі «мосінки» по п'ятсот доларів за штуку, наган за триста... Іржавий «хлам» майже вдвічі дешевший. «Максимку» віддавав за дві штуки, бо (цитуємо мовою оригіналу): «Це ж, блядь, унікальна історична річ, може, ще з часів Чорного ворона!»

— Ага, — засміявся із того Лесь, — скажи ще «чорної ворони»! Та такі «максимки» на антикварному базарі новісінькі в солідолі за дві з половиною штуки продають! А тут іржава іграшка за дві! Сміх та й годі!

— Так, — цілком погодився п'яничка, — але ж на базарі то пропиляні макети без затворів, а тут — справжній бойовий кулемет.

Коротше, торгуватися не стали... Не взяли нічого, бо за це можна мінімум років так на п'ять за ґрати загриміти. А коли наступного тижня Лесь повернувся до Києва, то так тихесенько попросив батька звернутися до своїх братів-кадебістів, чи то пак есбеушників, і перевірити село Плисецьке на наявність у населення незареєстрованої зброї. А плисаки і гадки не мали, звідки ноги ростуть у того рейду-облави, коли наприкінці травня по всіх хатах менти ходили і перевіряли «правильність зберігання». А якби знали, то точно б Забугину хату підпалили. Їй-бо!

Але вже так склалося, що більш вдалого місця, де б можна було б поєднати приємне з корисним, у Лесика в запасі не було. Тому на самому початку червня року 2005 від Різдва Христового приїхав у село Плисецьке сучасний малоросійський письменник, публіцист та телеведучий Лесь Білий.

Оселившись у старій «батьківській» хаті, він виставив на літній кухні свого модного леп-топа і від самого ранку аж до пізньої ночі щось там собі писав.

Свою творчу роботу він сполучав з досить активними заняттями спортом, бо зранку доволі довго бігав, потім купався в озері, а впродовж дня робив гімнастичні вправи, переважно присідання та розтягування пахових м'язів, бо так проходив реабілітаційний період після однієї м-м-м-м, як би це мовити, негарної хвороби. Проте по порядку.

«Гострий інфекційний хламідіоз» — цю чортову болячку Лесик підхопив у Донецьку. «Добре, що не СНІД!» — подумалося йому в першу ж мить, коли лікар оголосив діагноз і показав йому результати венерологічного аналізу,