Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Легким порухом кивнув Славі Рамусу і показав на канапу. Той посадовив Рома, щось прожебонів тихо Оресту і — здимів, щез, неначе його й не було, немов у кімнаті почались якісь дивовижні чари.

— Що, юначе, привело Вас до мене? — спитав Учитель по довгій паузі, несподівано високим голосом. Ром почав свою розповідь, і вона зайняла у нього багато часу. Орест слухав мовчки, нічого не перепитував, не зупиняв плутану й непевну розповідь і лиш потягував свою ледь жевріючу люльку…

… Дим клубився в повітрі, в променях сонця. Ром спочатку знічев'я дивився на той дим, аж раптом побачив у ньому високий білий будинок, газетні шпальти, а потім — бліде лице юнака, і постаті з білими пов'язками на руках, людей зі зброєю вздовж якогось мосту — та так реально і гостро, що аж сахнувся від почуття гострої небезпеки.

Вчитель стомлено дивився на Рома, немов би знав, що той бачить насправді.

— Бо це і є твоє минуле чи твоє майбутнє — все'дно. Твоя Доля. Той Закон Безмежних Слідувань, який ти творив всіма своїми Думками, Вчинками і Намірами всі свої двадцять з лишком — років. І який твоя підсвідомість знає наперед дуже добре, але дає тобі доступ до нього нечасто, як просвітління… Вибачте, юначе, але я трохи стомився. У мене, як і у Вас, був важкий день…

* * *

…Якось у жовтні Ром йшов площею повз восьмиповерховий, сліпучо-білий бескид видавництва, коли ноги його самі понесли до входу. Вже кілька днів Ром творив перше оповідання.

Піднімаючись нагору не ліфтом, а сходами, Ром добре бачив двері редакції. Дві перші йому не сподобались через назву — в них було щось совкове. А ось і цікава третя: «Незалежна газета». Ром звернув до приймальні. Секретарка десь вийшла, й він безсовісно зайшов до кабінету редактора.

Там, за величезним жовтим столом сидів маленький чорнявий чоловічок незрозумілого віку, схожий на Карцева-сміхотвора. З кошлатими сивими бровами, сивим волоссям й жаб’ячими очима.

— Доброго дня, — сказав йому Ром. Чоловічок глянув й не обізвався. — Я приніс вам статтю. Це перша в житті стаття, хочу вам показати.

Чоловічок навіть не глянув на списані від руки листочки.

— О чьом ваша статья? — спитав раптом тихим вкрадливим голосом.

— Про ті події в столиці.

— Ви там билі?

— Ні, це просто мої думки. Взагалі.

Чоловічок подивився на Рома, нащось взяв зі столу золоту ручку. Покрутив її в руцях. Сказав:

— Ну вот, молодой чєловєк, ми сєйчас сядєм і будем размазивать соплі, вот тут прямо на столє — «взагалі». Да?

Намальована булькатим картина була така показна, що Ром зібрав аркуші в руки, сказав: «Прощайте, шановний!» й піднявся поверхом вище.

На п'ятому знаходилась теж совкова (судячи з назви) газета, але Ром все’дно зайшов до приймальні. Трохи потинявся коридором, вслухався в перестук друкарських машинок. Потім спитав редактора й почув, що той у відпустці. «Не дуже й хотілось!» — подумалося про себе.

Подякувавши, знову вийшов на сходи й піднявся на шостий поверх…

* * *

Газета «Час X» колись називалась «Молодь Одещини». Популярна редакція, молоді журналісти. Ці стіни бачили немало талантів — у Москві й Сан-Франциско є редактори, які починали з «Молоді…».

Ром постукав у двері. Вже п’яті сьогодні.

За столом у кімнаті сидів плечистий, спортивного вигляду чолов'яга років під сорок. Його смоляне волосся й маленькі вусики нагадували бразильєро. Чоловік подивився на Рома й привітно кивнув на стілець ліворуч:

— Сідайте, юначе.

— Я приніс вам статтю…

— Ви бачите себе журналістом? — спитав наче аж схвально.

— Так, бачу!

— Давайте ваші шедеври.

Редактор продивився папери, на якомусь з абзаців затримавсь надовго. Закивав головою.

— Ну що ж, непогано. Як вас звуть, хлопче?

— Ром… Роман.

— Зайдіть до п'ятої кімнати, Романе, у відділ культури. Спитайте Олега. Покажіть йому матеріал, скажете: я дивився. Мене звуть Аркадій.

— Добре, — сказав йому Ром.

Так він став журналістом.

Стаття Олегу сподобалась. Той виявився зовсім хлопчиною, трохи старшим від Рома, але вже мав сотню статей «на виході».

Олег дещо поправив в доробці, відніс Аркадію, й за три дні стаття була в номері. «Я — прославився!» сказав сам собі Ром, отримав перший у житті гонорар й купив собі дорогу ручку.

* * *

Робота в редакції почалась бурхливо. Ром так довго мріяв про журналістику, що пірнув в неї з головою. Поки що мав свободу й писав про те, що цікаво. Спочатку в «Часі X» вийшло інтерв'ю з жокеями іподрому, потім — з директором першого магазину зброї. Відразу почалися й скандали. Директор магазину зброї телефонував у редакцію і вимагав сатисфакції. «Мене знає все місто! — обурено кричав він у телефон. — Який такий „Чоловік без імені“?! Я візьму пістолет з дозволом і приїду до вас в редакцію!» «А чого ж ви тоді не назвались?» — резонно питав його Ром. За тиждень редактор надрукував вибачення: «Директор „Граману“ має ім’я, але не хоче, щоб його всі знали». Така собі сатисфакція.

Скоро у відпустку пішов дока «криміналитету» Слава Касімич — і Ром поспішив на його ниву.

То були швидкоплинні дні. Спочатку Ром щодня їздив до міліції «писати сводку». Йому видали спеціальний пропуск, і він йшов повз вартового до холу, на третій поверх повз двері «Кримінального розшуку», «УБОЗу», «Кримінальної лабораторії» й заходив у велику залу, де в кутку грілася комірчина прес-служби. Майор Новак виносив грубезну книжку й давав Рому на підпис: три-п'ять сотень злочинів на добу!

Потім