Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Лора зупинилася, не очікуючи відповіді, але відчуваючи необхідність принаймні дати Терезі шанс.

— Я занадто нетерпляча для крутиголовок і загадок. Я безнадійна в Клуедо,[64] — говорила вона, — тож постарайся зробити це якомога простіше та зрозуміліше. Й бажано без руйнувань і підпалів чогось… чи когось, — додала Лора собі під ніс.

Іще трохи почекала. Нічого. Крім туркотіння двох закоханих голубів на даху, що готувалися до весни. Вона тремтіла. Стало холодніше.

— Я серйозно, Терезо, я зроблю, що зможу.

Лора рушила назад через сад, почуваючись дурепою і відчуваючи доконечну потребу запити все чашкою чаю з шоколадним печивом. На кухні вона поставила чайник і дістала коробку з печивом. Усередині лежала ручка Ентоні.

— Ну, якщо це в її розумінні «зрозуміло й просто», страшно подумати, що для неї є «загадково».

Лора прогулювалася за руку з Фредді, вони обговорювали таємницю ручки Ентоні. Морква біг попереду, обнюхуючи дорогу й позначаючи свою територію на кожному другому ліхтарному стовпі. Вони ходили в «Зниклий Місяць» щось випити. Фредді гадав, що прогулянка може трохи відвернути Лору від думок про Терезу. Але в барі якраз святкували прем’єру «Блаженного духу». Марджорі Водскаллоп, досі в перуці й гримі мадам Аркаті, не гаючи часу, вказала Вінні на те, що Лора і Фредді прийшли разом. Отож сподіватися на спокійну розмову не випадало.

— Ти впевнена, що Саншайн поклала ручку назад у шухляду?

— Ну, я не бачила на власні очі, але певна, що так і було. Ти ж не думаєш, що Саншайн нам бреше?

Фредді усміхнувся й похитав головою.

— Ні, це безглуздя. Саншайн, напевно, найчесніша з нас усіх, включно з тобою, — звернувся Фредді до Моркви, пристібаючи йому повідець до нашийника, щоб перейти дорогу.

У Падуї Лора налила їм випити, а Фредді роздмухав вогонь, що ледь жеврів на веранді.

— А тепер, — сказав Фредді, притискаючись до Лори на софі, — подивімося, чи вино пожвавить наші дедуктивні здібності.

Лора пирснула:

— Це звучить достоту непристойно.

Фредді звів очі в удаваному подиві та зробив ковток зі своєї склянки.

— Правильно. Гляньмо на доказ — ручку в коробці з-під печива.

— Не просто ручку — найкращу, найулюбленішу авторучку Ентоні, зроблену з червоно-чорного мармуру, з пером із золота у 18 каратів, — додала Лора.

— Дякую, міс Марпл,[65] але чи ця інформація допоможе нашому розслідуванню?

— Ще цією ручкою Ентоні писав оповідання.

Вони замислено посиділи мовчки, слухаючи шкварчання і потріскування вогню. Морква блаженно забурчав, підсунувши свої тонкі лапи до каміна. Фредді відтрутив його носком черевика.

— Обережніше, містере. Якщо ти підберешся ще трохи ближче, то спалиш собі лапи.

Морква знехтував його попередження і підібрався ще ближче.

— Ти перечитала всі оповідання Ентоні? Може, ключ до розгадки в одному з них?

Лора похитала головою:

— Я ж попередила її, що не вмію розгадувати підказки. Я спеціально попросила, щоб усе було просто та зрозуміло.

Фредді допив свою склянку і поставив її на підлогу:

— Можливо, це і є просто й зрозуміло… для неї.

Лора не втрималася від спокуси вказати на те, що, звичайно, так воно і є, адже Тереза знає відповідь.

— Звісно, я читала все, що він прохав мене надрукувати, і, звичайно, усі оповідання. Але то було давно. Я не можу все пам’ятати.

— А як щодо книжки, яку ти показувала мені? Та збірка оповідань?

— То була лише найперша з кількох збірок, яку він опублікував. Думаю, в нього мають десь бути примірники інших, але не пам’ятаю, щоб бачила її досі.

Фредді всміхнувся:

— Закладаюся, вони на горищі.

— Чому?

Фредді скривився так само, як завжди кривилася Саншайн, коли друзі здавалися їй особливо нетямущими.

— Тому що саме там зберігають речі, які не знають, куди подіти, — переможно виголосив він. — Проте якби я раптом видав книгу, то поставив би її на почесному місці на книжковій полиці.

Лора на мить задумалась і припустила: