Читати книгу - "Предок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І раптом не радість, а страх огортає її, аж руки холодніють і тремтять… ось-ось випустять таріль!
— Ну що, як замість сліпого Ковдуша побачить вона тут, за малим столиком, самого… Бога-Христа?!
Бо ж тільки для Нього пішла вона «послужити Божому старцеві»!
Ну, що ж, як Христос, огорнений сяйвом, гляне на неї… посаджений на ослоні за тим маленьким «підлішим»[315] столиком?
І Тея раптом чує себе такою великою грішницею, що аж їй цокотять зуби… Бо ж земля може «розступитись» перед нею!!
Але: підлога блищить, не рухається… Тарелі вже нема в руках. А Демораця підсаджує її на її фотелик.
Бо Тея не піднесла очей. І Христа не побачила.
Сумно! І жаль — хоч плач! А тепер — пізно! За столиком уже знову старий дід і вже знову говорить до нього бабуня:
— Ластівки відлітали пізно. А цибуля має одну злупку: буде тепла зима!
— Та й рік мабуть буде спокійний. Кажуть, ніби хан із безбожним військом своїм на Москву тягне… Круки — хмарами, видимо-невидимо, — всі на північ гонять, — додає Ковдуш.
— І звірива відтіль до нас горне, — знову говорить бабуня. — І п’є свій «вечірній лік»: «щоб серце не підходило під горло» — запарені пелюстки дрібної, червоної квітки. Тея її зве: «вуглик у вогні»[316].
Вже прибрано зі столів, А Тею не забирають з їдальні і челядь не збирається, як звичайно, на вечірню молитву.
За гуртом покойових дівчат, що скупчились біля дверей під колюмнами, ще ніби прибуло жіноцтва.
— Тож заспівай нам, старче! — злітає нарешті довго всіма очікуване слово.
І на погляд-запитання пані Деморацької, замкова пані киває головою:
— Відчинити двері!
З обох дверей тиснуться люди: челядь і драби.
Трещула наливає Ковдушеві велику «стопку» меду.
А за Теєю вже стоїть її хова — волошка. Простягає руки до дрімаючої дівчинки. Всміхається:
— О, сьогодня панни й люлити не треба!
Але дівчатко борониться:
— Бавимось ще, бабуню!.. Я не хочу спати… не хочу!
— Не руш її, — каже хові Євлалії бабуня. — Най дитина слухає.
А Ковдуш уже «випускає джмелів» із кобзи, ладить сутуги.
Та ж замість співати, знову говорить:
— Звеліть, ясна пані, покликати й мого молодика: Божетєх має гарний голос і вже «вивчений майстер». В Луцьку дам йому «визвілок на всі чотири сторони»[317].
О! Таки зачали! М’який тенор молодика «додає жалощів»[318] до кучерявої дідової «заплачки».
А ось і улюблена в цих краях пісня:
— «Із-за гори, з темного лісу
Татари йдуть, Волиночку везуть…»
Похилились, завмерли слухачі, мов колосисте поле під хмарою, що наносить громовицю…
Тут бо неволя татарська, що «зліє зла», не тільки поетична згадка! Багатьох зачепила вона своєю кривавою рукою…
І вже плаче «тонкосльоза» жінота…
Але й пані дядина не може стримати зідхання. Особливо ж, як гудці починають «нову» ще «думу про братів Струсів», між якими, мабуть, загинув і ясноокий Адамко…
Стільки бо вже літ марно шукають, розпитують: немов земля його поглинула й ніде жадної згадки!..
І тихо гладить пані Теофіля внучку по голівці — золотоволосій, як у тієї «Волиночки» що «…косою бір освітила.»
Згадує свого старшого сина, що також згинув у бою з волохами… Згадує й другого, що взяла його орда в ясир, і не повелось викупити…
— Боже, Боже!..
Тут бо вельми дивен єсть стар-чоловік[319], майже бо ніхто з мужів не вмирає, до старих літ доживши, своєю смертю, на ліжку вдома… Хіба що якийсь каліка!
І раптом урвались думки. Став спів.
Хуртовиною пригналась із ночі хвиля.
Розсипалась тріскотнею поламаних віт, кінським іржанням, тупотінням соток копит…
Тривожно зойкнула сурма. Закричали мисливські роги. Квапливо впало кілька пострілів із довгогорлих, вартових «київ»-самопалів.
І на те, мов шалений зойк одних грудей, розтяв повітря в їдальні жіночий покрик:
— Орда-а-а! Рятуй-те!..
Драби, хто з самопалами, хто ще зі старосвітськими аркебузами-самострілами враз опинились на своїх місцях чи вікнах-стрільницях.
Із вежі «будельниці» ахнула в ніч гаківниця. І це зміцнило паніку: безсумнівно бо — небезпека велика!
А червона заграва палаючих смоляних бочок залила двори й наповнені водою рови-«фоси» тай замкнула у тісне коло жаху й змори.
Пані Теофіля випросталася й зблідла при першому звуку тривоги.
Швидко перехилила недопитий лік, перехрестила чоло, віддала Деморацькій Тею, і вийшла в сіни.
Вхопивши зі стіни перший, восковий смолоскип, майже підтюпцем подалась до вартової вежі будельниці. Однак, хоч саме в тій хвилі прогомоніла гаківниця, думка замкової пані вже натрапила на правдиве вияснення тривоги.
Не було бо виття й ломання дерев у пітьмі, як це робить, при наступі, орда. Грабіжники? Ті вибивали б насамперед браму.
— Може ті «цигани»? — пролетіла на мить думка…
Але ж за стінами не було стрілів, а зо стрільниць вежі видко було всі двори, брами й пруги землі поза фосами, вільні від напасників.
Веремія зменшувалася, вгавала.
Почувши вдолині прудкі кроки — хтось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Предок», після закриття браузера.