Читати книгу - "Диво"

рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар у спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше; не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, виділюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім’яв Сивоока, загримів:

– Гоп! Гоп! Держіть мого роба!

Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз’юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір’ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум’я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками, різьбленням і барвами.

Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, гвалтували собаки, іржали коні, а над усім – сухий потріск вогню, бурхання полум’я, чорне димовище.

Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сивоок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатний заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап’яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами – все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас – нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з’явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів:

– Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині…

Очі так само жили своїм окремим світлом, і голос, що пролунав у відповідь на заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в зміст, він  бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже нелюдські.

– А раз київський, то хрещений, – бурмотів Какора.

– Гаразд, – мовив князь.

– А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок…

– Про що мовиш?

– Хай буде моїм челядином. Робом.

– Не твій отрок, а київський.

– Зоставався тут…

– Однаково – київський…

– Але ж, князю, – в Какори голос став майже плачливий.

– А що київське – то князівське.

– Маю здобич свою за повелінням…

– Маєш – то й май собі. Отрок – княжий чоловік. Розв’язати.

– Втече! – закричав Какора.

– Правда? – спитав князь, не дивлячись на Сивоока.

– Втечу, – чесно пообіцяв Сивоок.

– Тоді розв’язуйте його! – звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно,