Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Анрі промовив:

— Пане адмірале, ваше бажання таємно побачитись зі мною збіглося з моїм бажанням, і ось я прийшов.

— Королева Франції ні про що не здогадується? — спитав Коліньї.

— Я певен, що ні,— відповів Анрі, хоч зовсім не мав такої певності.

Адмірал повів далі:

— Я повинен відкрити вам те, чого ви самі не можете знати: в Парижі нас не люблять. Шлюб ваш нічого в цьому не змінить, бо нас ненавидять за нашу віру.

«А може, й за те, що ви надто часто дозволяли солдатам грабувати», — додав Анрі подумки, згадавши пригоду в шинку. Скільки ж ненависті мусило накопичитися в людях із їхнього-таки народу — не до віри, а до її прихильників, — коли простий селюк може вихопити з вогнища головешку й замірятись на життя свого гостя лиш тому, що той — гугенот!

— До цього не слід було допускати, — сказав Анрі— Адже ми всі французи.

— Але одні намагаються заслужити собі рай, а другі — пекло, — відказав Коліньї.— Це така сама правда, як те, що ваша мати, королева, жила й померла в протестантській вірі.

Син королеви Жанни схилив чоло. Він не міг нічого відповісти, бо великий сподвижник його матері побивав його пам'яттю про неї. Вони обоє, старий і небіжчиця, стояли заодно проти нього, як люди однієї доби й однакової непохитності в переконаннях. Тому вони й при дворі до останку поводились так різко й непримиренно, що мусило статись нещастя. «Та що це я? Виходить, моя матуся сама винна, що їй відібрали життя? Ні, ні! Краще вже нехай вона вмерла від легенів, а пані Катрін не підсипала їй ніякої отрути!»

В ту мить його сестра поставила свічник на столі між ним і адміралом, щоб кожному було добре видно обличчя другого: адже від того, чи вони зрозуміють один одного, залежало дуже багато. І враз Анрі замість бога війни, якого знав віддавна, побачив перед собою старого діда.

Досі адмірал Коліньї здавався юнакові невразливим, ніби вилитим із суцільного металу. Не те що він завжди перемагав — такого не було; але він був уособленням війни, і лице його було маскою найсвященнішої з усіх війн — війни за віру, — чимось значнішим, ніж просто людське обличчя: щось подібне можна побачити хіба в статуй на соборах. Таке почуття володіло Анрі всі роки його юності, хоч він інколи й дозволяв собі судити дії полководця. І ось це почуття враз пропало: замість монументального благочестя й сили юнакові відкрилась остаточна життєва поразка, що називається старістю. Нехай ця людина ще бадьориться, та очі в неї вже не блищать, щоки зів'яли, навіть борода порідшала, і тільки оті зморшки, що здіймаються з перенісся в хмару чола, ще опираються занепадові. Чи є надія на перемогу, чи нема, а герой, як і перше, готовий принести своє життя в жертву богові.

Це був старий, чужий чоловік, одначе сподвижник його матусі, тяжко вражений її смертю — по правді кажучи, тяжче, ніж її син, що мав жити й далі, бо життя його не скінчилося з її життям.

— Вона спокійно вмирала? — тихо спитав Анрі.

— Вона упокоїлася в бозі, так умерти маю надію і я.

В тоні цих слів чутно було відчуженість, ніби Коліньї натякав: «Я скоро буду з нею. А ти, юначе, зостанешся тут і віддалишся від нас».

Анрі те відчув, і в ньому прокинувся опір.

— Пане адмірале, ви були не однієї думки з моєю матір'ю, королевою. Я знаю, вона мені про це писала. Ви марно намагалися схилити французький двір до війни з Іспанією. А моя мати спершу одружила мене.

— Цього ще не сталося.

— І ви цього не хочете.

— Це діло зайшло надто далеко, відступатися пізно. Але одна змога в нас іще є, і задля цього я викликав вас сюди. Я ще раз користаюся владою полководця, якій повинен коритись і молодий державець.

— Я слухаю.

— Зажадайте гарантій — ще до весілля. Богом вас заклинаю, вбезпечте себе й нашу віру, перше ніж вороги доб'ються, чого хотіли, і ми їм будемо вже не потрібні. Коли ваше вінчання?

— Аж через вісім днів! — вигукнув Анрі. Він уже не бачив старого за полум'ям свічок: йому ввижалась Марго.

Коліньї сказав:

— Вам, певно, впало в око, як вони квапляться. Хочуть порізнити вас із вашими прибічниками. Вам доведеться зректися віри.

— Помиляєтесь. Вона цього не вимагає.

— Хто? Принцеса? Від неї ніщо не залежить. А її мати? Слухайте, що я вам скажу: ви тут будете в полоні.

— Та що ви! Мене тут люблять.

— Так, як люблять усіх гугенотів.

Анрі враз умовк, а Коліньї провадив:

— Ви матимете всі почесті й розваги, яких лишень забажаєте, і все ж будете в полоні у цих людей і ніколи не зможете діяти за власною волею. Французький королівський дім приймає вас із однією-однісінькою метою: щоб в особі сина королеви Жанни протестантська віра втратила вождя.

Це було страхітливо схоже на правду, і незбагненна суть старості все-таки на мить схвилювала Анрі. Він не міг розглядіти, що таїться за нею. Може, зі старих, віджилих людей пробивається таємне знання, мов світло, запалене чужою рукою в покинутому домі?

— Зажадайте гарантій — ще до весілля! Щоб ваша особиста охорона складалася тільки з наших людей, і вся сторожа Лувру щоб була наполовину з наших, і щоб у Парижі ми мали свої надійні притулки.

— Зажадати цього легко, пане адмірале, та одержати важко. Я запропоную вам щось краще: без зайвих слів удармо перші, візьмімо в полон короля Франції й захопімо Париж.

— Воно б добре, якби ви справді так думали, — сказав Коліньї