Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

class="p1" style=""> 

«Ходім до нього! Може, він живий!

О боже, хорони мене від того лиха,

Щоб Каїнову кров я мав пролити!»

 

І, спотикаючись, тремтячи весь,

Дід Лемех рушив, а за ним юрбою

Ішли хлоп’ята. Хоч сліпий, він прямо

Ішов туди, куди пустив стрілу,

Аж поки не спіткнувся і не впав

На трупа Каїна.

 

«Се він! Се він! -

Мов божевільний, скрикнув Лемех.- Діти,

Пропали ми, пропав увесь наш рід

На віки вічні! Каїн смерть приняв

Із моїх рук! Біжіть, зовіть батьків,

Зовіть усіх сюди!»

 

І поки діти

Побігли по батьків, дід Лемех сів

При трупі й, доторкаючись рукою

Лиця його й прострілених грудей,

Завів, мов над колискою дитини,

Тремтячим голосом старезну пісню:

«Слухай, Цілля, слухай, Ада,

Дому мойого відрада,

Каже божий глас:

Хто над Лемехом глумиться,

На нім Лемех буде мститься

За раз - сім раз.

А хто Каїнів убійця,

То на тім сам бог помститься

Сімдесят сім раз».

Раз по раз, мов безумний, він співав

Сю пісню. Вже зійшлось усе село

На вість тривожну. Всі широким кругом

І трупа, і убійцю обступили.

Вкінці немов прокинувся дід Лемех

І, голову підвівши, наче сонний,

Промовив: «Що, чи є тут хто при мні?»

«Ми всі тут, діду!» - загула громада.

«Так плачте, діти! Се наш предок Каїн,

Проклятий богом за убійство брата

І семикрат проклятий ще за те,

Що наблизивсь до нашої оселі

І смерть приняв із моїх рук! Та смерть

На нас прокляття боже навела

І пімсту на дітей і внуків ваших!

Тож плачте, діти! Плачте над собою!

А сього трупа, се прокляте тіло,

Не доторкаючись, похороніть,

Щоб світу божого він не поганив,

Щоби на нього сонце не гляділо,

Щоб звір, його наївшись, не сказився

І птиця, наклювавшись, не здихала!

Зносіть каміння і, немов собаку,

Прикиньте ним його, піском засипте

І обсадіть тернами! Най повік

Прокляте буде місце, де поліг він!»

 

І кинулась громада з диким криком

І стогоном прикидувать камінням

Мерця. А він лежав, немов дитя,

Вколисане до сну, простягши руки,

З лицем спокійним, ясним, на котрому,

Здавалось, і по смерті тліла ще

Несказана утіха і любов.

Та швидко купою каміння труп

Покрився; кинений ізблизька камінь

Розбив всю чашку, сплющив до землі,

Похоронив навіки під собою.

 

П’ЯНИЦЯ

 

 

Присвячую

"великому писателеві руської землі",

гр. Л. Н. Толстому

 

 

Був-то раз собі п’яниця:

Все пропив, що тільки мав.

Чи то піст був, чи м’ясниця,

Все один зако́н тримав:

Чарка, «бляшка» чи скляниця -

Пив і все припоминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті гоп до неба!»

 

Чоловіче чи жіноче

Товари́ство - він любив;

Як ніхто вже пить не хоче,

Він хоч до сволока пив:

«Цур та пек! Здоров, сволоче!

Щоб ти черги не хибив!

Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті гоп до неба!»

 

І таку вже мав натуру:

Ніде чарки не минав,

Добрий трунок пив, чи люру,

Чи кінчив, чи починав,

То все щиро, а не з дуру

Ім’я боже споминав:

«Дай нам, боже, що нам треба,

А по смерті гоп до неба!»

 

Та зимою раз, підпивши,

Ніччю з коршми прямцював;

Стежку простую змиливши,

У снігу заночував,-

Мов в перину ноги вкривши,

Як заснув, то вже й не встав.

Мов пташина сонна, біла,

Дух стрепавсь і пурхнув з тіла.

 

Прокидаєсь. «Бррру! Огидно!

Адже ж се я вмер, бігме!»

Труп в снігу, що вже й не видно,

Дух стрілою вго́ру дме.

Стало страшно так і встидно…

«Ну, як чорт мене візьме?

Ще смолу заставить пити!

Радше б в «Общество» вступити!»

 

Та тепер було вже пізно:

Райська брама перед ним,

І згори глядить так грізно

Огнекрилий херувим.

Коло брами не завізно -

Стука-стука бідний Клим,

Шепче, ждучи ласки з неба:

«Дай нам, боже, що нам треба!»

 

Пан біг в небі зачуває -

Знає, хто се, та мовчить

І Петрові повідає:

«Глянь-но, Петре, хтось стучить!»

Ось Петро ключа виймає

І до фірточки спішить.

«Хто там, гей? Чого потреба?

Хто калатає до неба?»

 

«Прошу ласки,- Клим озвався,-

Я п’яниця, звуся Клим».

«Що, п’яниця? - розкричався

Божий ключник.- Геть із ним!

Ти, небоже, в пекло справся -

Тут не є п’яницям прийм!»

Похололо в Клима в серці,

Далі так спитав крізь дверці:

 

«Божа воля й суд небесний,

Против нього нам не стать!

Та скажи, мій пане чесний,

Як тя маю величать?

Чую голос твій чудесний,

Та парсуни не видать».

Та Петро сим образився,

Так на Клима розгрозився:

 

«Дурню, ти собі гадаєш,

Що й у нас ваш польський лад?

За що ти мя паном лаєш?

Чи то тут панів є склад?

Всі ми в небі рівні, знаєш!

Всякий всякому ми брат.

Я не жаден пан канчучник,

Я Петро, небесний ключник!»

 

«А то ти, святенький Петре! -

Клим утішно одвічав.-

Чом же так гірке, не тепле

Слово ти мені кричав?

А забув, як сам запекле

Ти Ісуса відрицав?

Я, щоправда, пив надмірно,

Та Христа державсь все вірно».

 

Вчув Петро, висо́к почухав,

Губи міцно затиснув.

Далі «руської» понюхав