Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

Блох ткнув пальцем, засунув до кишень руки і зареготав. Вірмени повторили. Вони мавпували його жести, його рухи. Азіатські виблядки, їм було все чуже в цій країні. Вони навіть не визнавали наших законів. Ніяких. Вони, як хижаки, імітували дії. Клубок гадюк.

Я полишив велику скляну споруду, де молодих вітали з подією. Сестра стояла з щасливим дурнуватим виразом на обличчі, наче дійсно в житті щось переміниться, сонце завтра упаде на місто, і ми не згоримо, а будемо літати, як пари ідіотів над вигаданими єговістськими райськими кущами. Завидне ідіотство. Аби тільки воно допомагало. Я бачив радника з цапиною бородою, з виглядом мудрого старця він слухав Блоха, а той вільно, але трохи напружено розпинався перед ним. Лізка курила у своїй дурнуватій позі, обіпершись на підвіконня, і дивилася поверх голів на цю процедуру: на товсту, з одвислим задом молоду, на її гострокутні груди, але з сексапільним ідіотським поглядом, що видавав з головою покірність кожному мужику, що трапиться потягти до темного кутка. Блох був щасливий. Він і заходився від щастя, блискав очима, але якось пропадав під десятками адреналінових очей, що пробивали його з космічною швидкістю, — ось дивіться, нічого дивного у цьому чоловікові немає. Навіть у всіх не крутилося в голові, що цей чоловік починав з торгівлі лайном.

Лізка, похитуючись, брела відлигою. Сірість витала в повітрі. Тхнуло на подвір'ї коньяком, сексом, блювотиною. Чорно шастала охорона, з квадратними обличчями, нецікавими, привченими до всього поглядами. Пищали рації. Лізка зустрілася з радником. Вони зупинилися, зміряли одне одного ніжними поглядами, нарешті радник пропищав, намагаючись видавити з себе інтелігента: «Я зроблю все можливе… Знаєш… Блох затіяв дурну справу. Небезпечну справу… Спробуй відговорити…» — «Дякую… Але то все пусте… Вже нічого не може мене врятувати…» — «Дивно, я думав, що у вас все гаразд… Телефонуй…» От і все.

Потім я побачив на снігу Кловського, він пробрався до нас, подивився якось ошелешено, волого лупаючи поглядом навсібіч. Він захрипів сміхом, водночас намагаючись бути ніжним та мужнім. Раднику зробилося ніяково. Він мугикнув, привітавшись з Кловським, але напруга не пропала. Кловський ніяк не хотів бути вихованим. Потім він зміряв його поглядом, далеким, як у листопаді місяці, реготнув дебілом і сказав: «Козел!» Радник образився. Лізка знайшлася, підхопила радника під руку, довірливо щось зашепотіла йому на вухо, щось подібне до інтиму. Кловський лишився стовбичити на снігу. Він подивився то на одну руку, то на іншу, наче тільки-но привітався з жабою. Потім сказав мені: «Він таки розвів цього козла на сто га маку… Це кінець… Я хоч і бздю пеклом, хлопче, але не настільки дурний, щоб не відчувати кінця…» Він поплівся до свого «мерседеса», шепочучи: «О, Лізавета, Лізавета…»

Потім рівно через три години, під самий ранок, ми пробиралися з Лізкою сірими кварталами, де мешкали робітники, проститутки, учні технічних училищ і вузів, а далі вже мостилися квадрати студентських гуртожитків; чорні квадрати будинків висіли у тумані, з гудінням, що нагадувало бджолине гудіння протягів, і звуки настирливо тремтіли у повітрі, чим швидше наближався ранок, тим непроникніше робилися нічні тіні, підіймалися дуженькі протяги, що гойдали на мотузках ганчір'я. Ми пробиралися, щоб відшукати Кловського: дорогою до «мерседеса» він зустрів Бокіна, звалив на землю, надушив коліном у груди, відрізав вуха, оголосивши, що від цього дня торжество смерті втрачає свій смак. Я бачив, як зайнялися Лізчині очі. Вони давно так не палали. Вона пробиралася купою битої цегли з таким торжественним виразом обличчя, наче їй освідчився у коханні той чоловік, якого вона безумно любила, зачаївши любов і ненависть, як то справді у них виходить, з ядучою зеленою мукою. Так вони, стерви, називають справжнє кохання. І ми разом перелізли купу битої цегли, відшукали хижу, але Кловського там не було. Самотньо горіла лампочка у паперовому абажурі, ліжко порожнє, тільки гола, нічим не прикрита жінка, досить гарна як для такої помийниці, лежала і скиглила. Вона підвела очі й попросила, щоб ми дали їй порцію опію. Лізка навіть трохи зойкнула, коли побачила жінку; вже на виході я зрозумів, що вона чимось нагадує Лізку. Лізка не дала їй нічого, тільки брутально вилаялася. Дорогою, в смердючому прикарабку, що слугував за відходну і кухню, вона жадібно увіп'ялася у мої губи і коли кінчала, то весь час верещала, шипіла, що нікуди і ніколи мене не відпустить.

Ми поверталися довго. Приємне відчуття після божевільного дня. Я говорив Лізці гарні слова, але думав зовсім інше. Я їхав, накидаючи гачком кілька кварталів, пояснюючи це тим, що дорога у тому місці надто слизька, щоб ризикувати, потім я вискочив відлити, а тим часом вителефонував мобільником Кловського і наговорив усякої всячини, насамкінець добивши його тим, що Лізка моя коханка. Потім я повернувся і ще раз взяв Лізку за сідниці. Вона навіть насторожилася, але я швидко її заспокоїв. Ми поверталися до неї. Чомусь вона була впевнена, що там буде безпечніше. Я запитав: у чому полягає небезпека. Але вона промовчала. Ця стерва хотіла мене використати. Ранок рихтів неправдоподібною, підсвіченою синькою ліхтарів, прожекторів від сторони жулянського аеродрому.

Кловський вже чекав нас удома. Він був урівноважений і спокійний. Напевне, він ні на що не розраховував, але тримався добре, так, як ніколи не міг ніхто триматися. Лізка запалала поглядом, потім відштовхнула мене у груди, подалася до ванної. Крізь шум води вона крикнула, що я вільний. Але я сів тихенько у передпокої, вдаючи, що боюся ослухатися Кловського. У дзеркало видно його голомозу черепуху, обквацяну жіночою помадою. Він нарешті сказав, що нічого особливого в цьому немає, бо Лізку передрала така кількість людей, що у попів не вистачило б і ладану викурювати всі гріхи. Очі у нього зайнялися. Тут зовсім інша історія, малий, тут зовсім інша історія. За вікнами вітер пройшовся низом. Це нагадувало весну, відлигу, повінь, що завгодно, але не Новий рік. Лізка приймала душ і слухала спокійно. Вона вийшла якась зовсім маленька, така, як тоді, коли сподівалася, що у нас буде більше, ніж собаче лигання. Вона, рожева і усміхнена, підійшла до Кловського, притримуючи халат на грудях. Кловський перебирав брунатні кісточки вервечок, слухаючи, як цокають велетенські, на всю стіну, два годинники, що показували різний час. Кловський підійшов до Лізки і поцілував її. Він цілував її вперше, але чи приємно йому було. Я бачив його драглисте, роз'їдене наркотиком тіло, зависле над Лізкою, потім відстав, і в руках у нього з'явився велетенських розмірів обріз. Кловський провів ним по її грудях, зсуваючи