Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

то встиг би видряпатися по гладкому стовбуру на безпечну висоту, але Андрій Петрович устиг ухопити його за чобота. Торсанув чернецюру-собацюру за ноги, але той до сосни ніби прилип, натвердо злютувавшись із деревом, ніби приклеєний сосновою смолою. Андрію Петровичу довелося довго його шарпати, від чого подер на ньому всю рясу; зрештою, чернецюра з сосни звалився, і Андрій Петрович, поганяючи його нагаєм, погнав до ставу, саме до тієї кладки, з якої кидали у воду його, як назвав чернецюра, супряжницю. Втікачеві не залишалося нічого іншого, як вибігти на кладку і з розгону, як велетенська жаба, стрибнути у став. Він поплив точнісінько в тому ж напрямі, що й перед цим Настка, – плавав також не зле, а може, його гнав страх, а в тому місці, де було болото, почав брьохатись у багнюці. Очевидно, щоб швидше пливти, по дорозі скинув із себе рясу й чоботи, чи одежа злізла з нього сама з переляку, хтозна-як там було, але виліз із болота голий, вугільно-чорний, теж так само як Настуня, хоч, може бути, що він завжди такий чорний, бувши суціль оброслий буйним заростом. Тільки раз озирнувся (Андрій Петрович у цей час незрушно завмер на коні й був ніби рицар печального образу, викутий із заліза і поставлений тут людям на згадку), видав із себе зойк чи погук і, стрибаючи з купини на купину, помчав у глибину лісу, щоб навіки там пропасти. Зрештою він і щез, а Андрій Петрович, сидячи на коні, солоно вилаявся. Тоді змахнув рукою і скерував коня додому. І чим ближче під'їжджав, тим ясніше ставало йому на душі. А коли в'їхав у двір, на обличчі його з'явилась усмішка. А коли зліз із коня, то струснули йому тіло перші хвилі реготу. І він упав на землю й качався там, несамовито регочучи, аж повискакували з дому слуги і вражено стали, міркуючи, чи їхній пан часом не звар'ятував. Навіть кінь заіржав, здивовано дивлячись, як задихається в ногах пан і володар його. Але Андрій Петрович не звар'ятував і не задихнувся, у такий дивний спосіб він звільнився від мук сумління і вилікувався від хвороби, яка виявилася вельми затяжна. Отож, ще трохи покачавшись по траві, він встав на ноги, грізно зирнув на переляканих слуг і сказав:

– Чого стали? Все гаразд! Дну до роботи!

Пізніше казав про цей акт:

– Це я тоді, хоча й людина не духовного сану, повінчав чорта з чортицею!

Він заявив у уряд про пропажу жінки, а коли та не віднайшлася, вичекавши належний час і довідавшись перед тим, що його перша суджена Настуся Лазаревичівна ще й досі не вийшла заміж, цього разу в супроводі батька й матері, поїхав до неї і заручився. Прочекавши ще деякий час і переконавшись, що Капшуківна таки не повернеться, та й ніде про неї не чули й духу, він справив весілля, як належить, із усіма звичними обрядами і привіз у дім тиху й роботящу істоту, яка ненастанно моталася по господарству, одне за одним народжувала йому дітей; він же сам у тому господарстві горів, тяжко, навіть фізично працюючи, персонально водив сінокоси, справляв жнива, святкував усі обрядові дійства, що стосувалися господарства: пив у міру, їв також і став міцним, майновитим паном, єдиною вадою якого було те, що не в міру суворий. Коли карав одного сина за пустощі, то клав на лавку й другого, щоб "не портився": його ж нова дружина була сама покірливість, терпіння й доброта. У Яструбичах Андрій Петрович збудував чудову церкву, прикрасивши іконами, шатами та церковним начинням, зокрема книгами. Це вчинив, коли ледве не втопився в тому-таки злощасному озері, як купався. Оповідав: ніби хтось його за ноги тяг. Після того не тільки не купався, але й близько до великої води не підходив, а не втопився тільки через те, бо натрапив на забиту хтозна-ким у дно озера колоду. Із Настею Лазаревичівною він народив четверо синів: Юрій та Петро служили в цивільній службі й померли молодими, але поховані не в нашому склепі, а біля Яструбиської церкви. Третій його син Микола став майором, одружився із Палагеєю Дудою. Дивно в ньому було те, що цілковито подобав як зовнішньо, так і способом життя на Михайла Капшука, першого тестя Андрія Петровича, тобто все добро своє пропив і проїв, заваблюючи до себе безконечних гостей. Дружина його померла рано, так само, як і в Михайла Капшука, в них також народилася єдина дочка, але подобала не на красуню Капшуківну, а була копією своєї бабці Насті Лазаревичівни, звалася вона Пульхерія, заміж вийшла за Йосипа Олександровича Плюща, котрий їй вельми навдокучав, що не може народити йому дитини, а коли дитина народилася, то, кажуть, цілком до жінки й дитини охолов. Навіть не жив із ними в одному домі, а усамітнився і помалу дичавів.

Четвертий син Андрія Петровича Іван був вигодуваний годувальницею, взятою із тюрми, бо в дружини пропало молоко. Дід Петро Григорович на це дуже нарікав, кажучи, що дитя з молоком матері всмоктує й пороки; селяни ж через свої забобони рішуче відмовлялися ставати чужим дітям мамками. Іван служив в Ізмайлівському полку, у відставку пішов поручником, потім став повітовим суддею, за цю службу дістав ордена Святого Володимира четвертого ступеня. Отже, Петро Григорович тільки частково мав рацію: молоко злочинної годувальниці поставило його на службу супроти злочинності – можливо, його мамка покаялася. Розповідають (чув це від Варвари), що за Іваном Андрійовичем люди звіряють годинники, він завжди йшов в один і той же час на службу чи обід і повертався з них. Так само хвилина в хвилину снідав, вечеряв і лягав спати. Одягався в одежу однакового крою, отож коли зношувалася, заміняв точнісінько такою, так само й чоботи й головні убори. Ніколи не поспішав, а в його домі в кожній кімнаті мав бути годинник. Ніхто ніколи не бачив, щоб він сердився чи на когось звищував голоса. Його вважали справедливим, але, здається, непідкупним не був. Дітей виховував у строгій дисципліні. Єдиною його вадою була нерозумна впертість, з якої зрушити його не міг ніхто.

Настка Капшуківна так і не відшукалася, ніхто ніде не бачив і нічого не чув і про отця Кондратія – ту загадку, здається, годі розгадати. Але Андрій Петрович своєї першої жінки не забув. Раз на місяць, поки жив Михайло Капшук, відвідував його, а що той зовсім зубожів, поступово дитиніючи, Андрій Петрович привозив з собою напої і наїдки, і вони з колишнім тестем проводили ніч