Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

вельми специфічний психотропний препарат, який пригнічує позитивні емоції, стимулює апатію, проте у поєднанні з легким алкоголем викликає агресію. Цю агресію вмілий маніпулятор свідомістю може спрямовувати як назовні — проти конкретних людей чи інших живих і неживих об'єктів, які перебувають у зоні фізичної досяжності агресора, так і всередину...

— Тобто? — не зрозумів Рамир.

— Агресивність проти самого себе, — припустив Нод.

— Саме так, — підтвердив Тувал. — Агресія проти самого себе є найпоширенішою причиною самогубств.

— Ось чому почастішали повідомлення про самоспалення у Межимор'ї, — здогадався Самус.

— Так, — знову погодився жрець. — Тепер трійка керманичів секти, які звуть себе верховними адептами бога Ратха, поставила за мету взяти під контроль фінансовий центр планети — Гирлон, з цього плацдарму ще більше розширити свій вплив у Імперії, а тоді перебрати владу у Ланоді та Конфедерації.

— А які в них плани щодо Республіки та Султанату? — запитав Нод.

— Достеменно невідомо, — знизав плечима жрець, — але на загал вважається, що ці дві країни є другорядними. Якщо ратхари візьмуть під контроль чотири основні держави, то, швидше за все, дуумвіри та султан нікуди від них не подінуться.

— Маю до Вашої еміненції ще одне питаннячко, — далі виявляв цікавість Нод. — Мені випадково доводилося читати в одній енциклопедії про якусь «сакральність Ланодського престолу». Скажіть, будь ласка: то просто казка для марновірних та забобонних? Чи, може, релігійне вчення Зорі має власне пояснення цьому явищу?

Усі, крім Рамира, з подивом поглянули на Нода. Жрець якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя, але зрештою відповів:

— Дивно, що Ви лише випадково читали про сакральність престолу Ланоду. Кожен школярик знає, що у Королівстві поширене вірування у особливі властивості залізної брили, з якої зроблено той трон. Ланодські жерці не дуже схильні обговорювати це явище, тому на загал прийнято вважати, що такі надприродні властивості Престолу мають місце. Принаймні, ніхто з служителів Зорі у інших країнах уголос не ставить їх під сумнів.

— З міркувань корпоративної солідарності, — припустив Рамир.

— Може, й так, — неохоче погодився жрець. — Мені, однак, цікаво, у яких таких енциклопедіях пишуть про Престол таким чином?

— Повернімося до справи, — Дуаліада поквапилася припинити недоречну цікавість еміненції. — Ще буде нагода колись обговорити це. З Ерадою поїдуть капітан Рел та Ви, Рамире. Даруйте, парубче. Що до вашої кандидатури, то, відверто кажучи, я була проти, — камер-дама одразу спробувала охолодити сяючого від такої звістки Рамира, — але князівна наполягла. Заперечувати їй за таких обставин не випадає — дівчина й так дуже знервована. Отож постарайтеся не розчарувати князівську родину. І мене, між іншим, теж. Вам, бароне, та панові Нодові доведеться взяти на себе роль відволікаючої цілі. Виїхати з князівства ви мусите так, щоб це помітили якомога більше людей.

— Гучно й бучно, словом, — зрадів Самус. — Я таке вельми полюбляю!

— Одначе не переборщіть! — попередила директриса. — Знаю я вас!

— А куди ми рушимо з князівною? — поцікавився Рамир.

— Я вам згодом повідомлю, — вперше заговорив капітан.

— Зрозуміло, — зітхнув борець.

— У розпорядження капітана Рела Ви, пане Рамире, переходите одразу, — Дуаліада не дала парубкові й хвилини, щоб оговтатися.

— Ходімо, — просто сказав капітан Рамирові.

Усі підвелися. Рамир трохи розгублено попрощався з друзями та залишив мансарду разом із камер-дамою, капітаном та жерцем, який помітно шкодував, що не має змоги продовжити душпастирської розмови з парубками. Іст Зайр залишився.

— Даруйте, бароне, — банкір виразно поглянув на Самуса. — Я хотів би переговорити з паном вкладником наодинці. Здається, що в нього не буде змоги відвідати Банк, принаймні ближчим часом, тому, з Вашого дозволу...

— Розумію, — барон вийшов.

— Бачте-но, пане Нод, — Іст Зайр знову сів, — я хотів би запитати ось про яку делікатну річ. Ви опинилися у таких обставинах, які змушують мене просити Вас скласти...

— Невже заповіт? — Нод також повернувся на стілець.

— Саме так.

— Навіщо?

— А яким чином ми дізнаємося про те, хто буде Вашим спадкоємцем? — резонно зауважив банкір.

— Так само, як дізналися про мене — за номерами рахунків і сейфів та паролями до них, які назве той, кому я залишу спадок.

— Усе ж нотаріально завірений заповіт був би надійніший. Номери рахунків та паролі у Вас можуть випитати під тортурами.

— Он які Ви завбачливі, пане Зайр! Вам відомо, якій саме родині належать ці скарби, отже, Ви передасте їх тому, хто буде визнаний герцогом Азбораном. Гадаю, це буде цілком законно, і немає потреби складати із цього приводу окремий документ. У будь-якому разі, допоки я не визнаний Азбораном, я не можу поставити підпис під заповітом як герцог. Такого жоден нотаріус не засвідчить. А якщо підпишуся своїм нинішнім іменем, то сам визнаю, що я не Азборан.

— Ви міркуєте на диво логічно. Особисто я не маю жодного сумніву у Вашій належності до цього роду.

— На все добре, — Нод потиснув вологу руку співрозмовника і вийшов.

Самус чекав у барі біля шинквасу. Коли підійшов Нод, він саме поклав слухавку телефона, який стояв поряд із касою. Вони вийшли на темну, порожню вулицю, де самотньо стояло таксі, завбачливо надіслане Дуалідою.

У готелі Планс, зачувши про екстрений від'їзд наступного ранку, не приховував здивування. Він зібрав багаж барона і запропонував свою допомогу Нодові. Той відмовився, проте дозволив камердинерові поратися з речами Рамира, пояснивши, що друг приєднається до них пізніше.

Легкий підвечірок і келишок «Сивого Тасаву» на терасі трохи розвіяли занепокоєність друзів швидким плином подій, над якими вони втратили контроль — тепер їх доля цілком залежала від Дуаліади.

13. «Кухарчук Раді»

Слідом за мовчазним капітаном Реєм Рамир спустився до кімнати під мансардою. Вони перевдягнулися у якусь робітничу уніформу. Капітан пообіцяв, що його речі негайно доправлять до готелю. За наполяганням Рея Рамир мусив разом із одягом залишити й чекову книжку та перстень, щоб ці речі не викрили їх у випадку провалу. Залишивши будинок, вони порожніми у цей час вузькими завулками вийшли до новісінької критої брезентом вантажівки, припаркованої під глухою цегляною стіною. Утім, порожнім місто здавалося лише на перший погляд — та сама довготелеса фігура простежила за ними від пабу та нечутно пірнула під брезент машини. Капітан сів за кермо, вказавши Рамирові на місце поряд. Рушили.