Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

смалятини. За спиною їй перебігло приємне тремтіння, вона любила пожежі. Наддала ходи. О, то це біля нашого будинку! Біля нашої квартири! Дим, густий, немов рогожка, вихоплюється з вікна п’ятого поверху. Вона почала, зненацька, тремтіти. До неї біг їхній ліфтер, хлопчик-негр. Обличчя йому видавалося зеленим з переляку. Ой, це в нашому приміщенні! — верескнула вона. — А тільки тиждень, як куплено меблі! Пустіть мене пройти! — Пакунки вислизнули у неї з-під пахви, пляшка вершків розбилась об асфальтовий тротуар. Перед нею став полісмен, вола почала гатити його кулаками в широкі сині груди. Не могла стримати вереску.

— Нічого, нічого, все гаразд, панійко, — буркотів той низьким басом. Вона билася головою йому об груди й чула, як там приглушено гуде його голос. — Чоловіка вашого знесли вниз, він тільки вчадів од диму, тільки вчадів!

— О, Стенвуде, чоловіче мій! — заверещала вона. Все навколо неї почорніло. Схопившися за два блискучі ґудзики на грудях полісменових, знепритомніла.

VIII. Ще одна річка до Йордану

На розі Другої Авеню і Гаустона, насупроти кафе Космополітен, вигукує чоловік, стоячи на скриньці з-під мила. — Товариші… невільники заробітньої платні, як я сам… вони сидять у вас на шиї… виривають їжу вам з рота. Де всі ті вродливі дівчата, що я звик їх зустрічати на бульварах? Ви побачите їх у приміських кабаре… Вони гнітять нас, товариші-робітники… ні, раби, так правдивіше… відбирають нашу працю, наші ідеї, наших жінок… Вони будують собі готелі, клюби мільйонерів, театри, що коштують мільйони, військові кораблі, а що вони залишають нам? Залишають професійні хороби, рахіт і кілька брудних улиць, залитих помиями й закиданих сміттям… Ви бліді, товариші… Вам бракує крови… А чому у вас мало крови в жилах? Десь у Росії бідні люди… не на багато бідніші за нас… вірять в упирів, що висмоктують з людей кров уночі… Капіталізм… і є той упир, що смокче з нас кров… і вдень… і… вночі…

Починається снігопад. Білі пластівні переблискують золотом, пролітаючи повз ліхтарі. Крізь товсте скло, повне блакитних, зелених і опалових шпарок диму, кафе Космополітен видається мутним акваріюмом; білі обличчя плавають навколо столів, немов різноманітні рибини. Парасолі ґронами надимаються над укритою снігом вулицею. Промовець одкочує коміра й швидко простує на схід Гаустоном, обережно відставивши скриньку, щоб не закаляти штанів.

Обличчя, капелюхи, руки, газети танцювали в смердючому, галасливому ваґоні підземної залізниці, немов зернята в жаровні. Повз нього промчав, клацаючи у жовтому світлі, експрес. Вікна налітали на вікна, аж поки зрівнялися, немов шалі терезів.

— Слухайте, Джордже, — мовив Сендборн до Джорджа Болдвіна, що висів поряд з ним на ремені. — Ви бачите новий будинок Фітцджералда?

— Я незабаром побачу домовину, якщо не вилізу з цієї підземки.

— Воно вам, плутократам, не завадить вряди-годи подивитись, як їздять бідні люди… Може це примусить вас вплинути на ваших приятелів з Таммані Голлу, щоб вони облишили, нарешті, порожню балаканину й подбали про зручніший транспор для нас, невільників заробітньої платні… Слово чести, я міг би порадити їм дещо. У мене є проєкт пустити під П’ятою Авеню суцільний шерег плятформ.

— Це ви надумали, лежачи в шпиталі, Філю?

— Лежачи в шпиталі, я чимало надумав.

— Слухайте, давайте вийдемо на Великій Центральній і підемо пішки. Я не в силі стояти тут… Не звик…

— Гаразд. А я протелефоную Ельзі, що спізнюся на обід. А тепер ми не часто бачимося з вами, Джордже… Ніби в колишні часи.

Клубок чоловіків і жінок, рук, ніг, капелюхів зсунутих на спітнілі потилиці, виштовхнув їх на плятформу. Вони пішли вулицею Лексінґтон, спокійною у винній заграві заходу.

— Скажіть, Філю, як це сталося, що ви потрапили під колеса?

— Слово чести, Джордже, я не знаю… Пригадую тільки, що, немов журавель, витягав шию, щоб подивитися на разюче вродливу дівчину в таксі… а потім уже пригадую, що пив воду з кригою у шпиталі.

— Соромно, Філю, у вашому віці.

— Ніби я сам цього не знаю? Тільки не один я ласий дивитися на жінок.

— Як чудно, що в житті може статися таке… А що ви чули про мене?

— Не нервуйтеся, Джордже, нічого страшного. Я бачив її в Zinnia… Вона перевершила оту їхню визнану зорю…

— Слухайте, Філю, якщо почуєте які плітки про мене й міс Оґлторп, — заради всього святого, спростовуйте їх. Це ж паскудство, що тільки нап’єшся чаю з знайомою жінкою, як кожен роззявляє брудного рога й славить тебе на ціле місто. Мені зовсім не до мислі ці брехні, хоч я й не дуже то звертаю на них увагу.

— Гей, Джордже, придержте трохи ваші коні!

— У мене, саме тепер, досить хистке становище в місті, а це багато важить… і потім, коли ми з Сесілі досягли певної згоди, мені зовсім не хочеться порушувати її.

Який час вони йшли мовчки.

Сендборн ішов, держачи капелюха в руці. Волосся йому на голові сливе посивіло, але брови були ще темні й густі. Через кожні кілька кроків, він виступав інакше, немов би йому було боляче йти. Він одкашлявся. — Джордже, ось ви питали мене, чи не надумав я яких проєктів, лежачи в шпиталі… Пригадуєте, багато літ тому, старий Спекер говорив про скляну й суперемалеву черепицю? У лікарні я опрацював його формулу… У одного мого приятеля є на заводі піч у дві тисячі градусів — він опалює в ній глиняний посуд. Отож, гадаю, це можна поставити на комерційний ґрунт… Це справжня революція в промисловості, чоловіче! Сполучена з цементом, така черепиця надзвичайно збільшила б податливість того матеріялу, що є в розпорядженні архітекта. Ми можемо робити черепицю, якого хочемо кольору, розміру й малюнку… Ви тільки уявіть наше місто, де всі будинки, замість брудно-сірого, будуть прикрашені яскравими кольорами. Уявіть тільки червоні антаблементи на небосягах! Кольорова черепиця зробить революцію в житті цілого міста… Замість того, щоб без краю наслідувати ґотичний і романський стилі, ми могли б утворити нові малюнки, нові кольори, нові форми. Якби наше місто було трошки барвистіше, відмінилось би тяжке, нудне громадське життя. Стало б більше любови й менше шлюбних розлук…

Болдвін вибухнув сміхом.

— Говоріть, Філю… Ну, та ми колись вернемося ще до цієї теми. Треба, щоб ви завітали до нас пообідати, коли Сесілі буде вдома, та розповіли нам докладно все… А чому вам не допоможе Паркгерст?

— Бо я не хочу. Він учепиться за мою пропозицію, а коли узнає формулу, зоставить мене на мілкому. Такій людині я не звірився б і з п’ятисентовиком.

— А чому він не запросить вас компаньйоном, Філю?

— Він коверзує мною, як хоче… Знає, що я справляю всю роботу в осоружній його конторі. Знає так само, що я надто вибагливий і не вмію жити в