Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

жінок». В однім мало говоритися про далекосяглість рівноуправнення і емансипації жінок, а в другім про національну економію. Перший мав читати якийсь літерат, другий – Орядин.

Я обіцяла піти з нею.

Так провела я чотири інтересні вечори.

Відчит літератора був поступового духу, сильного, прегарного змісту і читаний в одушевляючім тоні; мав, однак, за слухачів переважно мужчин. Я нарікала безпощадно на байдужість жінок, а моя товаришка сміялася.

– Що хочете? – успокоювала вона мене іронічно. – Автор розправи[82] вже жонатий; надіймося, що завтрашній відчит буде мати більше слухачок. Оскільки знаю, пан Орядин ще свобідний.

І справді! На відчит Орядина прибуло багато молодих пань і дівчат, а де-не-де виднілася і старша женщина з поважним лицем і строгим поглядом. Він появився аж тоді, коли зала була цілковито заповнена, і був дуже спокійний чи, може, здався спокійним.

Коли почав читати, уступила мені вся кров з лиця. Його голос робив фізичне враження на мене, і я силувалася опанувати якесь внутрішнє зворушення, тим більше, що воно сердило мене. Свій відчит випередив оправданням, для чого тема його відчиту суха. Однак він не мав на цілі уряджувати забавний вечір, лише мав щирий замір говорити об зовсім поважній справі для своїх слухачок, котрих поважне число йому імпонує. При тім висказав надію, що страховище, яке піднімається завсігди за спиною жіноцтва, себто та «вічна жіночність», стратить з часом свою міць, і жінка перестане бути тим «затертим письмом», яким є тепер, і т. д. Опісля читав розправу, елегантно коротку. Говорив про основні поняття національної економії, ціль і значення цієї науки, зійшов на розвій[83] капіталу, а врешті і на розвій нинішнього соціалізму. Тим і закінчив відчит. Він читав добре, і праця його була ядерна[84] і ясна, однак мені здавалося, що писана в надто повздержанім тоні. Коли скінчив читати, а оплески сипалися безконечно, промайнув його погляд перельотно по мені. Він замітив мене з самого початку, бо Оксана постаралася о протекційні крісла. Коли наші погляди стрінулися, я відчула, як у моїх очах затліло щось, однак я відвернула їх від нього. При його поглядах обгортало мене те саме погане чуття, що тоді при сміху на виставі образів. Чому зневажав мене якимись байдужими, перельотними поглядами? Ми ж стояли собі про те все духовно близько! Відмовивши йому стати його жінкою, не хотіла я завдавати йому тим болю. Ще менше мала я на цілі корити його як-небудь. Я не могла стати саме тоді його подругою, – він, мабуть, і не відчував, як мене та його погорда чи помста обиджала; бо інакше як могло би щось подібне задовольняти його?.. Я відчувала, що в наших неясних відносинах щось уривається, що я (не як думала ще недавно цілком противно) була готова зірвати з ним знайомство навіки, а як не те, то хоч не подати ніколи перша руки до поєднання!

Коли зійшов по відчиті в залу, щоб прислухатися якомусь викладові, поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лиці. Я подякувала з уданим, байдужим супокоєм.

Він сів недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елегантно убраної дами з дочкою і завів живу розмову. Раз був і засміявся, і я відчула якусь ненависть до того сміху. Неустанно думала я собі: «Що ж він мене обходить? Марко не такий. Марко зачесний до такого поведения». А зараз по тім інакше думала: «Саме таким подобається він мені, саме тепер!» А опісля знов: «Марко відвернувся від мене…»

Неописана гордість піднімалася в мені, піднімалася і силувалася всі прочі голоси в моїм нутрі заглушити. Здавалося, підтримувала сама одна силу всієї істоти моєї і не допускала піддаватися ні жалю, ні болю.

. . .…..

Під час повороту заговорила Оксана.

– Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом… Чи ви його не замітили?

– Справді так.

– Чому ж то так? Він має бути дуже талановитий і освічений, а я не можу такі прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж він про свою кар'єру тривожиться?

– Такий він не є, Оксано.

– Так? Чи ви того певні?

– Цілком певна.

– А я ні! Я пережила не одно диво.

– Мені здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар'єру.

– Ет! ви берете річ з цілком іншого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Міллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин – як я чула – один з його найулюбленіших конципієнтів[85] і тішиться у свого принципала, хоч він українець, а той поляк, великим довір'ям. Це все було би гарно, однак Міллер, як всі то аж надто добре знають, консерватист на цілу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікатися або щонайменше мовчати про свої переконаня і протегує (його протекція сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всім. Це у нього політика, він хоче дістатися за всяку ціну до ради державної – і йому треба «доброї слави», щоби правительство його підпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорії тих, що добрий гріш ставлять вище своїх пересвідчень, – він видається мені заінтелігентним, захарактерним до того, – однак на його відчиті була жінка його принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Міллера, майже переконана, що Орядин писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала.

– Я повторюю вам ще раз, Оксано, що він такий не є! – закинула.

– А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за існування впливає деморалізуюче. Впрочім, маємо стільки доказів сили впливу обставин і на найздібніших, найзавзятіших мужів, що я вже тепер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій соціалізму, майже з іронією? Ні, на мою думку, був цей відчит alles Lebens und aller Wärme bar![86]

– Ну, він, може, й не вірить в те, що читав, т. є. не вірить в соціалізм, або, може, не вірив, що його праця справді зацікавила нагромаджених слухачок. Подеколи він химерний.

– Ет! що химерний! Скажіть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такі люди, котрі в ніщо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилі зо всім готові! Вони видаються мені мов та вода, що з самого стояння перемінюється остаточно в багно і тратить свій характер. Такі люди не є найсильніші як індивідуальності, Наталко.

– Перед трьома роками, – обізвалась, – казав мені: «Моє полуднє тепер».

– Що ж він хотів сказати цими загадочними словами? – спитала вона глумливо.

– Це, Оксано, що діп'яв всього!

– В ділах? В інтелігенції? В змаганні до