Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

і де нас зустрічали наші посли, Вітольд усім казав: «У разі чого, ми розвертаємо яхту на сто вісімдесят градусів і лягаємо на курс: Середземне море — Україна».

— Люба Роксано, — обіймав її за плечі президент. — Хіба можна щоденну рутину поміняти на таку красуню, як ви? Я вас дуже поважаю, щоб розбивати велике сімейне щастя навпіл... Все буде добре.

XXVI

Мандрівка до Конго відбулася через вісім днів. Миронович того вечора повернувся від президента у гарному настрої.

— Папа схвалив нашу ідею, — обійнявши Роксану, щасливо посміхався Вітольд.

— Твою ідею, — вона звично припала до його плеча. — Не забувай, твою...

— Так, уже мою. Я йому так і сказав — у мене народилася ідея... Я б випив кави. Бажано з вершками і горішками...

— І більше нічого?

— Нічого. Я ситий.

— Любий, я не про це. А на друге? Ти забув про друге?!

— Спочатку кава, поговоримо, а тоді вже — кохання. — Мироно­вич, сівши до столу, скинув ногами один за одним черевики і жбурнув їх, мов футбольні м’ячі, у куток. — З мене вийшов би непоганий футбольний нападник.

— Краще ти стань моїм нападником. Я завжди стоятиму на воротах, а ти забиватимеш. У своє задоволення. І в моє — також.

— Роксано, не жартуй. Я хочу пити...

— Даю, любий, даю. Так тобі ніхто не давав... У якій же ви резиденції обговорювали твій план? — вона поставила перед ним його улюблену чашку і окремо подала вершки, солоні індійські горішки.

— Улітку Папа полюбляє Кончу-Заспу, Форос. Узимку — Залісся... — Вітольд намагався розкрити вершки в поліетиленовій упаковці, узяв за язичка, потягнув і білий струмінь вилився йому прямо на штани. — Чорт забирай! Ще й у такому місці.

— Нічого, любий. Ми зараз вилижемо. Чого не зробиш для коханого? Костюм буде, мов після китайської хімчистки. Скидай штани, — Роксана сміялася.

Він глянув на свої ноги, вкриті світлими волосинками і сховав під скатерку стола.

— Зараз я подам тобі спортивний костюм, — вона побігла до сусідньої кімнати. Він одягався, вона дивилася на нього. — То в якій резиденції ви сьогодні побували? Біля синього-синього моря чи в зелених-зелених Карпатах? Ти так і не відповів.

— Літали до Прикарпаття...

— З дівчатами чи молодицями?.. Тільки чесно... Ти ж знаєш, я не ревную...

— Папа взяв одну куртизанку, як він любить висловлюватися.

— А для тебе замовив японську гейшу? Ти ж любиш інтелектуалок і з неодмінним атрибутом на носі — окулярами, — вона явно натякнула на Альбіну. Принаймні, так подумав Миронович і ледь не спалахнув від гніву...

— Ані інтелектуалок, ані гейш, — сердито кинув об підлогу фразою.

— Ми після кави пересвідчимося, любий... Чи там ще щось залишилося для нас... Я вся палаю, не можу дочекатися, коли ж ти нарешті, вип’єш, свою каву і... розповідатимеш.

— Я сказав, — Миронович припав до чашечки. — Папа схвалив нашу ідею. Навіть більше — спочатку був у захваті. А потім похопився, згадав убитого журналіста і ледь не поліз під диван. А що, коли і цього разу записують?.. Вийшли надвір, пішли попід смереками. Оглядали нашу віллу.

— Як там наше озеро? — пожвавішала Роксана.

— Краще не буває. Воду випустили. Тепер взялися за дно... Електрики монтують освітлення.

— Я заплющу очі, любий, — Роксана впала на коліна і припала до ніг Мироновича. — Я собі уявляю, любий, тиху українську ніч, над головою — голубе небо. Навкруги — зелені смереки і гори. Під ногами — темне, аж синє озеро. У ньому купаються зорі і я, любий. Гола, як матір Божа. А з-під води — світло. Ніби від самого бога Нептуна. Він висвітлює тіло своєї рабині і так хоче, так хоче... Але його високий сан цього йому не дозволяє. А вздовж берега прогулюється сам Пан — бог над усіма богами і над рабинею Нептуна... Пан — усіх навколишніх лісів і вод... Сам Пан Миронович. Єдиний володар цієї землі і єдиної на цій грішній землі пречудової нічної феї...

— Папа проти смертельного отруєння кандидата, — відволік Роксану від її мрійливих монологів Миронович. — Сказав, якщо пігмеї можуть спотворити обличчя — він не заперечуватиме і тільки. Електорат хоче бачити людину, а не потвору.

— Ми йому зробимо таке обличчя, що мама рідна не впізнає свого красунчика. Обличчя сатани. На це ліліпути мастаки...

... Літак до Браззавіля летів понад десять годин. На летовищі Роксану зустріли посол з дружиною. Останній дуже хотілося побачити Роксану. Вона вже її знала з телепередач, а ось під час офіційних раутів зустрічати не доводилося. Ася (так амбасадор звертався до своєї дружини) й сама належала до красунь. Висока, струнка, гарне овальне обличчя, невеличкий прямий носик, надзвичайно мила посмішка і дивовижно гарна хода. Класичний профіль Асі викликав у Роксани асоціації з римськими монетами. Такий профіль карбували на срібних і золотих монетах римляни, а на стінах пірамід — єгиптяни. Хоч бери і в наш монетний двір — репродукція королеви. Репродукція краси. Одягнена Ася скромно. Легенька прозора сукня кольору «банан», черевички з середнім каблучком і надзвичайно оригінальний капелюшок, який так пасував до її гарненького личка. Роксана на деяку мить замилувалася Анастасією, таке було її повне ім’я, а не Настя, як спочатку гадала Роксана. Захопившись жіночою вродою Асі, аж за кавою в амбасаді Роксана згадала, що офіційно і за рангом красунею номер один є вона і тому, так само мило посміхаючись, запитала:

— І як ми тут у субтропіках поживаємо?

— Догризають москіти, — відповіла Ася. — У тіні ні сидіти, ні лежати. А на сонці спекота... Кондиціонери... Тільки вони нас рятують і від москітів, і від спеки.

— А мухи цеце? — грайливо схилила голівку Роксана.

— У Браззавілі випадків з укусами мух цеце не зафіксовано, — відповів за Асю посол, хоча запитання Роксана адресувала саме їй. — От у джунглях. О, там... стережіться...

— Натяк зрозуміла, — засміялася Роксана. — І все ж таки ми поїдемо.

— Яка у вас тема? — перейшов на офіційну ноту посол Мощик.