Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 39.2

Він не говорив нічого виразного. Обурювався, обзивав, вимагав повернутися до Чернігова. Половини слів я не розібрала, від його крику почав репіти динамік. Марк не витримав, відібрав слухавку, відповів своїм тим самим тоном: серйозним, хльостким, діловим. Тим, з яким неможливо сперечатися:

— Припини кричати і загостри свій слух, — сказав він. Батько, мабуть, замовк з несподіванки. Здуріти… — Таї двадцять і вона сама вирішує, як їй жити. Ти не маєш права змусити її робити те, що тобі хочеться. Вона довчиться тут і на це їй твій дозвіл не потрібний.

З трубки долинув оглушливий сміх, більше схожий на гуркіт. З глузуванням, гордовитий, на мої очі накотилися сльози... Він ніколи не відпустить мене і маму... Ніколи... Даремно я вплутала в це Марка... Підставила.

На підлокітнику дивана спалахнув мобільник Марка. Повідомлення. "Ти був правий. Інформація підтвердилася.» Марк лише посміхнувся, а я нічого не розуміла. Що це означає? Може, річ у тих брудних справах, про які говорила Мілена?

Батько щось балакав, але я не слухала. Шестеренки в моїй голові працювали невтомно, але все ж таки не вистачало головної ланки. Я подивилася на Марка, той мовчав, тримаючи телефон у руці і з нудним виглядом слухав.

— Ну що мовчиш? — долинуло зі слухавки.

— Чекав поки словесний пронос буде вичерпано. Моє ім'я Марк Аланьєв. Я буду тим, хто дасть хід тій самій справі. Потрібно озвучити чи зрозумів про що мова? Раджу заткнутися та тримати при собі емоції. Розпустиш руки — я передам справу до суду. Будеш псувати життя Таї — я передам справу до суду. Підійдеш до своєї дочки ближче, ніж на сто метрів, — я передам справу до суду. Запам'ятай Жаров, ти в мене на гачку. А тепер фас, рий на мене. Я все одно чистий.

Я стою, розсіяно дивлячись на чоловіка перед собою: зібраний, владний, незламний. Немов звір на полюванні. Колись у маленькому готелі я подумала, що він схожий на лева. Зараз також. На величезного хижа лева, готового розривати ворогів, але захищати своє. І я не боюсь його. Я його…

— Про що ти казав? Що зробив мій батько?

Марк довго мовчить. Лише вивчає мене. Мої реакції, емоції… Наче… Наче намагається зрозуміти наскільки я готова прийняти правду.

— Не зараз, моя дівчинко, — ніжно вимовляє, обіймаючи.

— Марк, я не дитина, — м'яко заперечую.

— Я так не вважаю, Таю. — серйозно каже він, — але сьогодні достатньо вражень. Для нас обох. Я можу розповісти зараз, але давай ти спитаєш мене ще раз після поїздки до Німеччини, гаразд? Але перед цим подумай ось над якою фразою, моя доросла Вишня. Перш ніж ставити запитання, будь готова почути відповідь. Я розповім тобі, якщо ти порахуєш, що готова. Згодна?

Це не риторичне питання, він дійсно чекає на мою відповідь. Я мушу вирішити… Він може сказати зараз, якщо я так захочу або розповісти після. Чи ніколи не розповідати... Чи буду я готова до правди? Чи готова до неї зараз?

— Згодна, Марк. Але я спитаю ще раз, обов'язково спитаю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍