Читати книгу - "Не дивись мені в очі, Наталі Ліон"

На кінці містку сидів якийсь чоловік, можливо рибалка, який несподівано потрапив в об’єктив. Фото він не зіпсував, зовсім ні, але здається йому не сподобалось, що я направила телефон в його напрямку. Може, подумав, що я його фотографую?

Він піднявся з місця і рушив  мені назустріч. Це не рибалка. Спінінга в нього явно не було, лише чорні сонцезахисні окуляри і бейсболка такого ж кольору, яка ховала його обличчя. Чоловік наближався швидкими кроками, змушуючи мій пульс пришвидшитись.

І що робити? Тікати? Я ж нічого не зробила.

Він зупинився в двох метрах від мене. Я не знала, чого від нього чекати. Очі заховані під окуляри, на обличчі густа чорна щетина, а в моїй голові повна невідомість і страх. Я кинула розгублений погляд на пляж, оцінюючи ситуацію. Мабуть, пора починати панікувати. Та незнайомець різко відвів голову в бік і швидкими кроками пішов геть.

Я полегшено видихнула і обернулась, прослідковуючи за його кроками. Він почав бігти, ніби це я його налякала до напівсметрі. Якийсь він дивний.

Я почекала, поки його постать повністю зникла з мого кругозору і теж побігла на квартиру.

На пошуки примішення для мого офісу я витратила половину дня, але результатом залишилась задоволена. Він розташувався біля невеличкого скверу, в тихому районі. Приміщення зайняло два поверхи. Воно повністю нове з хорошим ремонтом. Я відразу обрала кабінет для себе. Великий і просторий з виглядом на сквер.

Далі потрібно буде замовити меблі, техніку, необхідні канцтовари, підібрати персонал і можна буде відкривати ще один, невеличкий Будінвест в Одесі.

Насправді, мене чакав ще не початий край роботи. Але це все завтра. Бо сьогодні я хотіла побачити Марту.