Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 35

Оля

 

Спостерігаю, як Маринка тягнеться за третім шматком сливового пирога.

– Ти точно не будеш, Оль? Смакота!

Зітхаю і хитаю головою. Сил немає ні на що. Навіть кліпати важко.

Єдине на що мене ще вистачає – це міцно стискати телефон.

– Це все дуже дивно. Покажи ще раз листування, - облизує пальці і тягнеться до трубки Марина.

Подолаю внутрішній протест і віддаю їй гаджет.

– Дуже дивно, – водить по екрану. – Обіцяє приїхати, ніжності закидає… Може він не любить сливи? – прискає і тут же замовкає, ловлячи мій болючий погляд. – Навіть не знаю, Оль!

– От і я.

– Може, він устряв десь? Аварія, або з поліцією проблеми, ти ж кажеш, він не дурень побитися. Чи просто телефон сів?

– Не знаю, – мовчу про те, що вже обдзвонила лікарні та відділки. – Або просто передумав спілкуватися зі мною.

– Не мели дурниць! Чого б це він передумав?

Я вже нічого не знаю.

Накидаю джинсівку та йду проводжати Маринку. Покликала її, щоб відволіктися від важких думок, але тепер мені хочеться побути у тиші. Ідеально було б заснути без сновидінь та втратити пам'ять.

Виходимо у прохолодний вечір. Світло ліхтаря падає на щербату лавку. Під босоніжкою щось плямкає. Нахиляюся, піднімаю за хвостик розчавлену полуницю. Біля скриньки валяється щільний крафтовий пакет. Підходжу до нього – там теж ароматні ягоди в гарних плетених кошиках. Озираюся. У кущах догори ногами букет ромашок. Великі, на довгих ніжках.

– Марино…

– М?

– Він був тут.

– Хто?

– Тео! Він був біля під'їзду! Але не зайшов.

– Хм… – розглядає мої знахідки. – А ти нікуди не виходила? Може розминулися?

– Та ти що! Я ж з обіду на нього чекала. Прибирала, пиріг цей дурний…

– Я ж говорю, закохалася! – штовхає в бік.

– Та яке це має тепер значення, якщо він… Діма! Вони… то вони мабуть зустрілися тут і…

– Стривай-но, – зупиняє мої плутані пояснення.

Лізе в телефон:

– Пашику, я ще не звільнилася. Тут у Ольки завал. Чоловіки штабелями складаються! – Затягує мене назад до під'їзду. – Та-а-к, а про Діму ти нічого не говорила. Давай детальніше…

***

– Так, Пашику! Ти мій герой! Визнання шикарне вийшло. Зараз Олі дам послухати. Ти там Дімку обережно умовляв? Ага, молодець! Передзвоню, – висмикує навушники з телефону та повертає до мене динамік. – Ось! Слухай!

Захеканий і трохи високий Дімкін голос:

– Ну, зайшов я до неї…

Трохи тихіше та вимогливіше:

– Ім'я називай, – це Пашка! Впізнаю його густий бас.

– До Олі Савчук зайшов полагодити кран, вона сама мене покликала, між іншим, – ображено.

– Далі!

– Ну що далі? Обійняв її! Вона повередувала трохи, але потім розтанула, в щоку поцілувала. На все, каже, згодна. Потім попросила двері зачинити вхідні. Бач, сором’язлива. Ну, ми разом пішли…

– Кхм! – знову Паша загрозливо.

– Блін, ну я відніс її, щоб не виривалася.

– І далі що, герой-коханець?

– Та пішов ти…

– Ану стояти!

Шурхіт, сопіння, звук ляпасів, лайка.

– Далі що було, Дмитре?

– Вона мені врізала по помідорах і вказала за двері.

– Таж і вказала?

– От причепився! Та яка різниця?

– Велика, для достовірності відтворення подій. Ну?

– Ем-м… штовхнула ногою… у п'яту точку. Задоволений?

– Так би раніше і казав, а то «ми трохи не зрозуміли один одного»!

Знов шум, лайка – і запис затихає.

– Ух, люблю, коли Пашка такий, – замріяно заплющує очі Марина. – Він же для мене зірочки діставав, коли залицявся. А тепер максимум чаю заварить або в кіно зводить – нудьга. А з твоїми пригодами, Ольчик, у нас просто шалене перезавантаження стосунків!

– Щось я не витримую вже цих пригод…

– Зберися, подруго, вже трошки лишилося. Наш ревнивий красень на зв'язок не виходив? Ти придумала, де його можна зловити?

– Ні, – зітхаю. – До маєтку він не поїде. Квартира у нього у центрі. Але там закрита територія мене, певно, не пустять. Я навіть номеру квартири не запам'ятала. А якщо він знову кудись поїде і не повернеться більше?

– Тю, так давай у білявки спитаємо!

– У Мілани? Ну не знаю, якось…

– Та нормально, вона ж тобі вже майже родичка.

– Пробач?

– В інстаграм треба частіше заходити, хоча тобі можна пробачити. Ну ти дзвониш?

– Пізно вже.

– Олю! Ти їй цілого брата, вважай, віддала на поживу. А натомість просто запитаєш, де її колишній вештається.

З Мариною складно сперечатися, як із Теодором. А він вирішив, що я зрадила його. І навіть не спитав, нічого в мене, не поговорив. Як складно будувати стосунки без довіри одне одному.

Пишу Мілані. Вона ще не спить і може поговорити. Натискаю на виклик і в думках даю собі обіцянку.

Я довірятиму своєму чоловікові, повністю, на всі сто десять відсотків. Тео, я вибрала тебе. Ти мій чоловік, і я тобі довіряю. Будь ласка, дай шанс тобі в цьому зізнатися.

– То що вона сказала? – смикає за рукав Марина, коли я відкладаю телефон.

– Сказала: "Стежте за його баночками".

– І що це значить?

– Тео має колекцію улюблених запахів. Частина зберігається у його квартирі. Я бачила, коли була в нього. Інша частина в офісі.

– О, тоді доведеться розділитися. Так, Пашка завтра зайнятий. Тоді я відпрошуся на півдня і чекатиму твого денді біля офісу. А ти будеш прогулюватися біля його квартири.

– І що я йому скажу? А раптом він не захоче зі мною розмовляти?

– То хай не розмовляє. Хай просто слухає! Чекай, перешлю тобі запис зізнань.

– Маринко! Що б я без тебе робила? Без вас з Павлом, – обіймаю подругу за плечі.

– Та не вигадуй, Оль. Я ж зацікавлена сторона. Знаєш, як хочеться на фонтан з ікри подивитися?

Сміюся крізь сльози. З такими друзями я як у Бога за пазухою. Ось побачу Тео – все йому розповім про користь справжньої дружби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍