Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

15 (4)

…Мама і тато сиділи на кухні і мовчки пили чай. Коли я зайшла, вони навіть не відреагували на мене; коли сіла навпроти і стиха кашлянула, приваблюючи до себе увагу, не заговорили. Лише за хвилину мама зронила:

– Отже, Київ. І ти зібралась туди їхати. Одна.

– Ну… Так, напевне, – обережно озвалась я. – Але ж не одна, а зі Святом…

– Якого ти ледве знаєш.

– Ми зустрічаємось.

– Любаво! – мама скочила на ноги. – Те, що для тебе означає просто «зустрічаємось», може в його сприйнятті бути чимось зовсім іншим. Ти поняття не маєш, що він за хлопець, ви ледь знайомі.

– Мам…

– І не треба говорити, що він цілком безпечний. Він старший за тебе, він має якісь власні плани. Навіть якщо мова не йде ні про що погане, і він справді не збирається тебе ображати. Просто може чекати від стосунків більшого, ніж ти, в одному, і меншого в іншому. Що для тебе буде серйозно, то для нього – так, звичайна розвага! А ти потім лишишся з цим наодинці.

– Та я не…

– Ти нікуди не поїдеш.

В її голосі дзвеніли відверто генеральські нотки. Я завмерла і кинула на неї погляд з-під лоба. Ні, цілком серйозна, навіть не збирається забирати свої слова назад. Хто б сумнівався, вона вже все для себе вирішила!

А я, виявляється, повинна тому скоритись.

– Я поїду.

– Любаво, – вона хитнула головою. – Ні. Навіть не думай.

– В мене плани!

– Якщо ти про київські університети, то багато чого можна подивитись онлайн.

– Я можу все-таки взяти кілька днів відпустки, – подав голос тато, – і ми з тобою з’їздимо туди і підемо в ті виші, які ти хочеш подивитись. Навіть у театральний, коли ти вже вирішила серйозно про це подумати. Не проблема. Але не невідомо з ким, а з рідним батьком!

– Бачиш, – кивнула мама, – ми вже знайшли чудовий варіант.

– Я обіцяла Святові.

– Нічого страшного. Ти ж не підписувала ніяких документів…

– До чого тут документи?!

– У тебе змінились обставини. Так йому і скажеш.

Я відчула себе геть безсилою.

– Ти що, – довелось докласти надзвичайних зусиль, аби підвести голову та подивитись мамі просто у вічі, – забороняєш мені спілкуватись зі Святом? Зовсім?

Вона моргнула, ніби не розуміючи, про що йде мова, тоді хитнула головою.

– Нащо ж зовсім забороняти? Ти доросла дівчина. Я просто не хочу, щоб ти наробила помилок. Ходи з ним по кафе, переписуйся, зідзвонюйся на здоров’я, але жодних сумісних поїздок. Ти ще для цього замала.

– Я завжди це чую, – ображено проговорила я. – Завжди ще замала. Поїхати кудись? Не можна. Слабке здоров’я, мало часу, чергові олімпіади, і взагалі, нема чого мені робити на тих дурнуватих екскурсіях. В кафе сходити… Та ми потім самі сходимо, в надійніше, або дома приготуємо, але з однокласниками в забігайлівку не треба. Мам, досить цього гіперконтролю. Я більше так не можу!

Батько теж звівся на ноги, взяв маму за руку, відчувши, напевне, як її трусить.

– Любаво, ми просто дуже любимо тебе та за все переживаємо. Мама права, ти зараз приймаєш занадто радикальні рішення. Їхати невідомо з ким до іншого міста – це занадто…

– Та ну вас, – я розвернулась та пішла геть.

– Любаво, стій, – кинулась за мною мама, – стій! Ми не договорили…

– Договорили.

– Любаво!

– Нам більше розмовляти нема про що! – я різко крутнулась на п’ятках, повертаючись до неї. – Бо все одно ти будеш права. Ти ж старша, мудріша, ти життя бачила! А я його ніколи не побачу. Бо так і сидітиму на ланцюгу і робитиму все так, як мені говорять! Ти цього хочеш? Ну то воно так і є! у мене нема друзів, я не знаю, яким буде моє майбутнє, але ти досі мене тримаєш, не лишаючи жодного шансу пройти своєю дорогою. Просто мною завжди керують, от і усе! Досить! Не хочу нічого чути!

Можливо, я наговорила зайвого, але зараз все відчувалось інакше. Всередині мене немов палахкотів вогонь – і я відчувала себе безмежно правою, хай би як по-дурному насправді не склався цей діалог. І коли я вилетіла до кімнати, залізла просто в одязі до ліжка та накрилась з головою ковдрою, я відчула, як мій вибух поступово консервується в мені, мов той камінь, робить наміри рішучішими, міцнішими, вагомішими. Я ніколи не була настільки налаштована на майбутнє, як зараз.

Я ризикну.

Інакше у мене в житті так нічого й не буде, окрім батьківських наказів, хай навіть виданих через те, що «вони хочуть як краще».

А я хочу так, як хочу я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍