Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

15 (3)

Я с важким стуком поклала чашку назад на стіл. Руки дрібно тремтіли. От дідько… Хто тягнув Свята за язик! Хто його взагалі просив підіймати цю тему? Але я не пояснила йому, що досі нічого не владнала з приводу тієї поїздки, а якщо і згадувала про це і про переживання моїх батьків, то він явно не розглядав мої слова всерйоз.

Або спеціально спровокував? Ні! Не може такого бути! Він не такий і не став би мене підставляти, він же розуміє, що мої батьки не надто радітимуть, почувши про незаплановану поїздку до столиці.

– А що, Любава вам не розповідала? – цілком невинно перепитав Свят. – Я запросив її взяти участь у одному своєму проекті, вона погодилась.

Тиша, що стояла в кімнаті, була така, що її можна було торкатись руками, рвати, мов ту вату, на шматки та розкидати довкола.

– Я не встигла, – мій голос звучав, мов каркання ворони.

– О, – Свят хитнув головою. – Вибач. Не хотів дивувати твоїх батьків так… Раптово.

– Фотосесія? – мама підвелась і нервово заходила кухнею. – Як несподівано. Ти, Любаво, ніколи не розповідала нам з батьком, що тобі щось подібне цікаво. А на яку тему? І чому саме в Києві? Ми не планували туди їхати, як ти знаєш…

– Ну, але могли би вирватись, якби дізнались дати заздалегідь. Я б взяв відпустку, – знизав плечима батько. – І тоді…

– В цьому немає потреби, – заговорив Свят, перш ніж я встигла його зупинити.

– Чому це? – здивувалась мама.

– Бо ми з Любавою прекрасно впораємось самі.

Якби наша сім’я була фотографією в руках Свята, ми б зараз всі почули звук паперу, що рветься. Тріскотливий, неприємний, що врізається в вуха, дзвенить потім у голові, і нема жодного шансу його позбутися.

У мені скипіла злість. Нащо він взагалі це робить? Невже не розуміє, що мої батьки і так надміру мене контролюють? Вирішив, що таким чином допоможе мені з усім порвати і стати вільнішою? То воно не так робиться! Як він не розуміє, що просто підводить мене під монастир?! Батьки не пробачать, що дізнались про цю новину саме так.

– Нечувано, – фиркнула мама. – Любаво, що ти собі думаєш?

– Всі спокійно катаються Україною, – забелькотіла я, ховаючи очі, – і я не хотіла вас відволікати, тим паче, це ж не сама…

– З хлопцем! – вигукнула вона.

– Ну, я ж не втілення ненадійності, – знизав плечима Свят. – То можу простежити за Любавою. Обіцяю очей з неї не зводити. А в Києві я орієнтуюсь досить добре!

Я розуміла, він вважає, що ці слова мають розрадити, заспокоїти. Та вони анітрохи не робили краще! Навпаки. Кожне речення, що він промовляв, ніби вбивало черговий клин між мною та мамою.

Вона завмерла і стояла, розчервоніла, розлючена та похмура, ледь стримуючи справжнісіньке виверження вулкану. Я втягнула голову в плечі. Свят мовчав, не розуміючи, чому нема жодної відповіді на його репліку, і, напевне, хотів ще щось сказати, але, на щастя для нас усіх, не встиг.

– Святославе, вам краще поїхати, – нарешті втрутився батько. – Далі ми з Любавою поговоримо самі.

– Але… – спробував запротестувати він, та я підвелась і потягнула хлопця за руку.

– Так, справді, вже пізно. Я проведу до машини.

Батьки не сперечались, і я мало не виштовхала Свята з будинку. Вже біля воріт ми спинилися, і він похмуро спитав:

– Що сталось? Ти, здається, розлючена.

– Нащо ти їм сказав?

– Ти обіцяла поїхати зі мною і, здається, не відміняла своїх планів. Без відома батьків ти до Києва теж не поїдеш. То рано чи пізно довелось би сказати.

– Але не зараз і не так!

– А як?! – обурився Свят. – Серйозно, Любаво, ти ж не мала дитина, а доросла, повнолітня дівчина. Вони не можуть тебе обмежувати…

– Вони мої батьки.

– Не рабовласники.

– Та вони і не ставились до мене ніколи, як рабовласники! – вибухнула я. – Вони просто про мене переживають! І їм не так легко розуміти, що я раптом стала дуже доросла і маю на все свою думку, можу кудись поїхати і все таке. Я все ще від них залежна, і, дідько, я намагаюсь зробити все правильно, і!.. Господи. Пробач, – я сховала обличчя в долонях, – я не мала на тебе кричати. У мене дах зриває, напевне. Я взагалі не розумію, що зі мною відбувається. Мені складно, розумієш? Просто дуже складно. Я не звикла до того, що у нас з ними зараз в стосунках. Правда, тобі краще поїхати, бо я дуже втомлена і тільки зайвого наговорю. Добре?

– Добре, – Свят нахилився і поцілував мене у щоку. – Напиши, щойно буде змога. Я теж писатиму.

Він більше не тиснув на мене, просто пішов до машини. Я провела його поглядом, дочекалась, доки він поїде, а тоді повільно побрела до батьків.

Скоріше за все, на мене зараз чекає далеко не найприємніша розмова на світі. Постараюсь бути до неї принаймні трішечки готовою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍