Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

повернутися зі щитом або на щиті. А◦можливо, то був якийсь мурашиний Ахіл, який виплекав свій гнів і тепер наготувався порятувати чи помститися за свого Патрокла. Здалеку побачивши цей нерівний двобій, адже чорні були майже вдвічі більші за червоних, він стрімко наблизився, доки не виструнчився за якісь пів дюйма від бійців, а тоді, скориставшись нагодою, стрибнув чорному воїнові на спину і заходився підточувати йому праву передню ногу біля основи, а ворогові підставив свої кінцівки на вибір; так ці троє злилися довіку, ніби природа винайшла новий вид притягання, проти якого тьмяніли всі замки й цементи. Я не здивувався б, довідавшись, що кожна з армій виставила на трісці по своєму оркестру, що грає національний гімн, аби під'юдити повільних і підбадьорити вмирущих. Я й собі розпалився, ніби то були люди. Що довше про таке думаєш, то менша між нами й ними різниця. Безперечно, в історії Конкорда, бодай за час існування Америки, не було битви, що зрівнялася б за кількістю воїнів, патріотизмом чи героїзмом з цією. За чисельністю солдатів і розмахом бійні то був Аустерліц, то був Дрезден. Конкордська битва! У патріотів — двоє загиблих, Лютера Бланшара поранено! Та тут що не мураха, то Батрик — «Вогонь! На Бога, вогонь!» — і тисячі розділили долю Девіса й Госмера. І не було серед них жодного найманця. Не маю ані найменшого сумніву, що вони, як і наші предки, боролися за високу ідею, а не щоб уникнути податку в три пенні на чай; для учасників ця битва буде щонайменше такою ж важливою історичною подією, як для нас — битва при Банкер-Гілі.

Я узяв тріску, на якій боролися троє мурах, яких описав детальніше, відніс у дім і поклав під склянку на підвіконні, щоб роздивитися уважніше. Піднісши лупу до першої червоної мурахи, я побачив, що вона відгризла ворогові останній вусик і тепер сумлінно гризе найближчу передню ногу, хоча її груди розпанахано, тож всі органи відкриті щелепам чорного воїна, чия нагрудна пластина виявилася заміцною; темні карбункули очиць мученика світилися люттю, яку може пробудити тільки війна. Вони боролися під склянкою ще зо пів години, і коли я зазирнув до них знову, виявив, що чорний солдат повідривав голови своїм ворогам, але ті голови, ще живі, звисали з нього по обидва боки, як криваві трофеї при луці сідла, не розтискаючи щелеп, а він слабко намагався, лишившись без вусиків і тільки з однією скаліченою ногою, їх позбутися; ще десь за пів години це йому нарешті вдалося. Я підняв склянку, і він, скалічений, упав з підвіконня. Чи пережив він битву, чи доживав потім віку в якомусь Домі інвалідів — того мені знати не судилося; але користі від нього по тому, напевно, було мало. Я так і не довідався ані причин битви, ані хто вийшов з неї переможцем; а сам до вечора почувався так збурено й схвильовано, ніби став свідком затятої й кривавої людської бійні в себе на порозі.

Кірбі й Спенс пояснюють, що мурахи прославляють і пам'ятають свої битви, хоча тільки один сучасний автор став їх свідком — Юбер. «Еней Сильвій, — пишуть вони, — дуже ретельно описав битву, що запекло точилася між великим і малим видами за стовбур груші, й додав, що „ця війна відбулася за папи Євгенія IV, у присутності видатного правника Миколая Пістойського, який переказав цілу історію битви якнайточніше“. Схожий бій між великими й малими мурахами знаходимо і в Олауса Маґнуса, який писав, що малі мурашки вийшли з битви переможцями й поховали тіла своїх солдатів, а полеглих велетів-ворогів покинули на поживу птахам. Сталося то до вигнання тирана Кристіана II зі Швеції». Що ж до битви, свідком якої я став, вона відбулася за президентства Полка, за п'ять років до того, як ухвалили Вебстерів Закон про рабів-утікачів.

Не один сільський Гавчик, якому тільки болотяних черепах у льосі ганяти, волікся без відома господарів у ліси й марно нюшив по старих лисячих норах і бабакових кублах; можливо, їх заводять туди якісь кістляві дворняжки, які вправно гасають лісами й досі, певно, вселяють природний жах у їхніх мешканців; відставши від провідника, Бровки ревуть, наче той бик, а не пес, на якусь малу білку, що ховається від такої уваги на дерево, а тоді, зминаючи кущі своєю вагою, скачуть далі, повіривши, що вийшли на слід миші. Якось я з подивом побачив над ставком кішку — ті рідко забрідають так далеко від дому. Подив був взаємний. Хай там як, навіть найдомашніша кішка, яка днями вилежує боки на килимку, у лісах почувається мов удома: хитрощі й тихі кроки доводять, що вона тут не менш своя, ніж звичні мешканці. Якось я, збираючи ягоди, натрапив у лісах на кішку з малими кошенятами; вони здичавіли й, слідом за матір'ю, вигнулися й засичали на мене. За кілька років до того, як я оселився в лісах, на одній фермі в Лінкольні, розташованій найближче до ставків, в обійсті такого собі містера Джиліана Бейкера, жила так звана «крилата кішка». Коли я прийшов на неї подивитися в червні 1842 року, вона саме полювала в лісах, бо таку завела звичку (не знаю, кішка то була чи кіт, тож використовую поширеніший займенник), але господиня розповіла, що тваринка прибилася до дому трохи більш як рік тому, у квітні, і її врешті стали пускати в хату; що вовна в неї темна, бурувато-сіра, з білою цяточкою на горлі, білими панчішками й пишним хвостом, як у лисиці; що взимку шерсть у неї густішала і збивалася по боках у ковтуни десять-дванадцять дюймів завдовжки й два з половиною завширшки, а на шиї формувала манишку з вільним верхом і цупким, як повсть, низом — навесні цей убір линяв. Вони подарували мені пару її «крил», які я досі зберігаю. Здається, мембрани в них не було. Дехто припускав, що у кішці тій текла кров білки-летяги чи якоїсь іншої дикої тварини. Цілком можливо, адже пишуть натуралісти, що від союзу куниці й домашньої кішки народжувалися кошенята, які могли й собі давати потомство. Якби я схотів завести кішку, завів◦би саме таку; адже чом◦би поетові не тримати не лише крилатого коня, а й крилату кішку?

Восени перелиняти й скупатися у ставку зліталися полярні гагари (Colymbus glacialis), так що вдосвіта в лісах відлунював їхній шалений регіт. Зачувши про їхній приліт, усі мисливці з Мірошникової дамби збираються вдвох чи втрьох і рушають сюди бричками й пішки, наготувавши патентовані рушниці, кулі й біноклі. Вони шурхотять лісами, як осіннє листя, і на одну гагару припадає щонайменше