Читати книгу - "Відродження-2, Кулик Степан"

За великим рахунком, лише час даремно витратили. Нічого цікавого в бункерах не знайшлося. Ні, досвід, гріш і щось з лута падало, у процесі проходження, але я навіть логи не переглядав. Головного призу — двох детонаторів до мін не було. Одне тішило, квест залишався відкритим, отже, вони десь лежать. Причому у мене залишаються шанси їх знайти. Інакше система вже сповістила б про провал завдання. А якщо так, то й смикатися нічого.

Втім, такого результату слід очікувати навіть судячи із захисту бункерів. Лише малі та середні охоронці. Я входив у бункер, з ходу брав під контроль найближчого робота і нацьковував його на інших. Потім, під прикриттям перестрілки, перепрограмовував ще одного, а далі залишалося чекати закінчення розбірок. Вцілілого відправляв на наступний рівень. А там — по ситуації. Іноді навіть втручатися не доводилося. Тільки добити переможця. Оскільки і в МРО, і у «Борисів» захист і озброєння слабке, я не бачив сенсу використовувати їх у моїх подальших планах, тому знищував без жалю. Досвід теж потрібен… Курочка по зернятку дзьобає.

— Ну що? — зустрів мене черговим запитанням Касперський, коли я виліз із останнього бункера. — Можеш не відповідати, бачу по обличчю…

— Так, пусто.

— І що тепер?

— А це точно останній?

— Ну, — потер підборіддя поліцмейстер. — Як сказати… З тих, що мені відомі, всі. Але це не означає, що вояки чи чекісти не натикали їх ще десь, тільки засекретили конкретніше. А що?

— Не люблю незавершені справи.

— Розумію. Що ж… Спробую дізнатися при нагоді у губернатора. Він у своє крісло через конторський стіл пересів. Та й допуск вищий за мій.

— А розкаже?

— Мені, так… — впевнено відповів Касперський. Певне, підв'язки мав серйозні. Зрештою, поліцмейстер, не остання особа у місті. — Якщо губер щось знає, то розкаже. Але про таке з кондачка не спитаєш. Треба підходящий момент вибрати. Щоб зайвих підозр не викликати.

— Не сперечаюсь.

— От і домовилися. Далі що? На базу чи ще подихаємо?

— А є пропозиція?

— Є, — кивнув Касперський. — До полігона НДЦ «Прогрес» звідси приблизно півтора кілометра. Поїхали? До темряви ще години дві.

— Чому ні? Поїхали. Хоч гляну, куди лізти доведеться.

Подивитися вдалося лише здалеку. Ґрунтовка абияк посипана щебнем вивела нас на суцільний паркан із двометрових бетонних плит, по верхньому зрізу яких тягнувся колючий дріт і поблискував гребінець із битого скла. Дріт, звичайний, не «єгоза». Та й інших новомодних наворотів не спостерігалося. Ні дротів на ізоляторах, ні датчиків руху, ні лазерної сигналізації. Все просто, зате добротно і надійно.

— Сильно, — промовив я, дивлячись на паркан, що тягнувся ліворуч і праворуч метрів на п'ятсот. — А де вхід? Хоч би знак «глухий кут» повісили на в'їзді.

— Думаю, цією дорогою користувалися під час будівництва, — пояснив Касперський. — А як закінчили, то проїзд і закрили. Потрібно буде обійти по периметру. По-любому ворота повинні бути. Хоч одні. Не в «автономці» ж вони там жити збиралися? Та й начальство з перевіркою повинне якось на підконтрольну територію потрапляти.

— Чому ні? — знизав я плечима. — Спецвантаж і начальство можна і повітрям закидати. Судячи з плеча паркану, там не один гектар огороджений. Є де вертолітний майданчик обладнати. Ану, підганяйте машину впритул. Вилізу на дах. Хоч так подивлюся.

Вражає…

Три величезні купи битого бетону, різноманітних розмірів та геометрії, утикані гнутою, іржавою арматурою. Мабуть, все, що залишилося від корпусів лабораторії та цеху. У правому дальньому кутку — чотири менші купи. Мабуть, житлові блоки. Поруч із ними, ближче до центру, двоповерховий куб. Точніше, уцілів тільки перший, від другого залишилася частина стіни та уламок даху. Зате на нижньому навіть вікна вціліли, відбивають багрянець сонця, що сідає. Зліва — витягнуті, згладжені пагорби двох ангарів. Ці постраждали найменше. Принаймні звідси я жодних помітних ушкоджень не спостерігаю. На одному, здається, навіть антена ще стирчить. Ліворуч, ближче до мене, ще якась дивна, ні на що не схожа споруда з хаотично розташованих бетонних панелей, чомусь поставлених на ребро. Як не прикидав, так і не зміг збагнути, що там хотіли збудувати. Найбільше схоже на лабіринт… Але яких розмірів мають бути «щурі», на яких там ставили досліди?

І ще одна архітектурна пам'ятка. Найменш помітна, але дуже неприємна. Позаду бетонної огорожі, кроків через п'ятнадцять, була ще одна загороджувальна смуга. У вигляді метрової траншеї, по обидва боки якої, на бетонних стовпах розтягнута спіраль Бруно. По всьому периметру. Але і це не все. Через кожні п'ятдесят метрів обладнано БАВТи. Броньовані автономні вогневі точки. Метрові, сталеві ковпаки броневеж, що обертаються, з чітко помітними дулами гармат і кулеметів на турелях. Кулемети, щоправда, судячи з неприродних кутів нахилу, та й самих турелей, швидше за все, неробочі. Ударна хвиля не пройшла безслідно, але мені й одних гармат, якщо вони все ще справні, вистачить. З урахуванням того, що в броневежах немає керуючих блоків і, на відміну від роботів, я не зможу взяти їх під контроль. Загалом, приходь кума милуватися.

Натомість і ворота знайшлися. Якраз у протилежному боці паркану. Іржаві, перекошені, але закриті. Всім виглядом демонструючі, що ними не користувалися з самого початку Вторгнення. Схоже, коли Хантери вдарили, тут або вже нікого не було, або територію полігону, після орбітальної бомбардування, ті, хто зміг вціліти, не покидав і досі. А те, що я, скільки не вдивлявся, ніякого руху не помітив, взагалі ні про що. Подібні об'єкти рідко бувають однорівневі. Я навіть сказав би, ніколи не бувають. Зазвичай, те, що на поверхні — камуфляж, обманка для супутників, а все справді важливе розташовується на мінусових поверхах. І мені знову доведеться туди лізти. Натуральний дигер. Тільки не по приколу, а з примусу.