Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він знову нерішуче поглянув на мене й поспіхом заговорив, не витримавши мого мовчання:
— Третя теорія ось яка: вічність існує і в нашому минулому житті, але нам дуже важко знайти її самим, нас заводять на манівці буденні турботи. Лише окремі, вибрані з вибраних, спромогаються і в цьому скороминущому житті жити вічністю. Решта були б пропали, та господь пожалів їх і ниспослав їм віру — завдяки цьому і юрба може прилучитися до вічності.
Митрополит скінчив, йому полегшало на серці. Він підвів на мене свої оченята з голими повіками й усміхнувся. Ніби казав: «Бач, що маю — те й даю тобі». Мене зворушило, що старенький ось так щиросердо пропонував мені, ледве запізнавшися зі мною, плоди всього свого життя.
В очах його стояли сльози.
— Ну, як тобі мої теорії? — запитав він і схопив у свої долоні мою руку.
Старенький дивився на мене так, ніби сподівався почути від мене, чи не пішло його життя намарне.
Він тремтів, а я знав, що над істиною стоїть інший обов’язок людини, незрівнянно вищий від неї.
— Ці теорії здатні врятувати багато душ, дідусю,— відповів я.
Обличчя старого митрополита проясніло — виходить, життя прожите не марно.
— Дякую, дитино моя,— прошепотів він і ніжно потиснув мою руку.
Раптом із свого кутка вихопився Зорбас.
— Вибачайте мені, але я маю ще й четверту теорію.
Я занепокоєно глянув на нього, а митрополит пожвавішав.
— Розкажи, дитино моя, добра й благословенна, що то за теорія?
— Що двічі два буде чотири! — серйозно мовив Зорбас.
Мирополит сторопіло втупився в нього.
— І п’ята теорія, старче,— вів далі Зорбас,— що двічі два не буде чотири. Вибирайте на здоров’я!
— Не розумію...— пробурмотів митрополит, розгублено глянувши на мене, ніби прохав допомоги.
— І я теж! — вигукнув Зорбас і зареготав.
Я обернувся до розгубленого старенького й перевів розмову на інше:
— А якими дослідженнями ви займаєтеся тут, у монастирі?
— Переписую старі рукописи монастиря, а цими днями взявся ще й за епітети, якими наша церква прикрасила Діву Марію.
Він зітхнув і додав:
— Постарів я, вже нічого іншого не годен робити. Легшає мені на душі, коли переписую всі ті оздоби Діви й забуваю про убогість світу.
Спершись на подушку, він забубонів, наче марив:
— Нев’януча Троянда; Благодатна Земля; Виноградна Лоза; Джерело; Ріка; Джерело, що несе дива; Небесні Сходи; Міст; Яхта; Затока; Ключ від раю; Зоря; Лампада; Блискавка; Вогненний Стовп; Полководець Заступник; Незрушна Фортеця; Неприступна Стіна; Прихисток; Пристановище; Утіха; Радість; Палиця для сліпих; Мати для сиріт; Стіл; Харч; Мир; Тиша; Пахощі; Духмяність; Мед і Молоко...
— Заговорюється, бідолаха...— тихо промовив Зорбас.— Накину, мабуть, на нього ковдру, щоб не мерз...
Він підійшов до митрополита, накрив його ковдрою, поправив подушку й сказав:
— Є сімдесят сім видів божевілля, так я чув, а це вже, виходить, сімдесят восьмий.
Зазоріло. У дворі вдарило дерев’яне калатало. Я висунувся з вікна й побачив слабосилого ченця з чорним покривалом на голові, який повільно обходив двір і бив молоточком по довгастій дощечці, що видавала мелодійний звук. Ніжний, гармонійний, закличний голос калатала повнив ранкове повітря. Соловей уже мовчав, а на деревах злякано защебетали перші вранішні пташки.
Звісившись із вікна, я зачаровано слухав промовисту мелодію калатала й думав, що навіть те найдосконаліше, що є в житті, може занепасти, зберігаючи гордовиту, сповнену благородства зовнішню форму, хоч уже й порожню. Душа відлітає, а її панцир, хитромудрий і просторий, який вона видобувала, наче мушлю, стільки віків, щоб він беріг її завжди, залишається недоторканим.
«Такими порожніми мушлями є,— казав я собі,— препишні кафедральні храми, які зустрічаєш по гамірних, уже безвірних містах — доісторичні чудовиська, що від них залишилися тільки кістяки, оголені дощами й сонцем».
У двері нашої келії хтось постукав, потім пролунав густий голос отця-економа:
— Вставайте на утреню, брати!
Зорбас підхопився й люто проревів:
— Що то був за постріл?
Він трохи почекав. Мовчання. Чернець, певно, ще стояв за дверима, бо якби пішов, то ми б почули кроки. Зорбас спалахнув і знову ревнув:
— Що то був за постріл, гей, ченче?
Тоді почулись швидкі кроки — вони віддалялися. Зорбас одним скоком опинився біля дверей і відчинив їх:
— Тьху, негідники! — гримнув він і плюнув услід ченцю, який поспішав утекти геть.
— Попи, ченці, черниці, епітропи[45], дяки — тьху на вас усіх!
— Ходімо,— сказав я,— тут пахне кров’ю.
— Якби то тільки кров’ю! — буркнув Зорбас.— Ти, хазяїне, іди на утреню, якщо матимеш від неї задоволення, а я піду розвідаю, що воно тут скоїлося.
— Ходімо звідси! — стояв я на своєму.— А ти зроби мені ласку — не пхай носа куди тебе не просять.
— Але я тільки туди й хочу впхати, хазяїне!
Він трохи подумав і хитро посміхнувся:
— Здається, диявол у великій своїй милості все чудово владнав. Знаєш, хазяїне, скільки може коштувати цей постріл у монастирі? Сім тисяч!
Ми спустилися у двір. Пахощі квітучих дерев, тиша, розкіш невимовна. Нас чекав Захаріас, він підбіг і схопив Зорбаса за руку.
— Брате Канаваро,— тремтячи, прошепотів старий,— треба втікати!
— Що то був за постріл? Когось убито? Слухай, ченче, кажи, поки я тебе не задушив!
У ченця затремтіло підборіддя. Він оглянувся довкола: двір порожній, келії зачинені, з розчахнутих дверей церкви хвилями котився спів.
— Ходіть за мною обидва,— шепнув Захаріас.— Содом і Гоморра!
Ми прослизнули попід муром, прошмигнули через двір і вийшли в сад.
Позаду монастиря — камінцем докинути — було кладовище. Ми пішли туди, пробираючись між могилами до каплички. Захаріас штовхнув двері і ввійшов усередину. Ми — за ним. Посередині на рогожці лежало розпластане тіло, загорнуте в рясу. У головах горіла свічка, у ногах — друга.
Я нахилився над тілом, відкинув рясу з обличчя і здригнувся:
— Молодий чернець! Русявий послушник Дометіоса!
На дверях вівтаря блищав розпростертими крилами, оголеним мечем і червоними сандаліями архангел Михаїл.
— Архангеле Михаїле! — вигукнув чернець.— Метни вогонь, спали їх! Архангеле Михаїле, дай їм під зад, змети з іконостасу. Хіба ти не чув пострілу?
— Хто його вбив? Хто? Дометіос? Кажи ж, цапино бородо!
Чернець вислизнув із Зорбасових рук і впав ниць до ніг архангелові. Якийсь час він лежав непорушно з підведеною
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс», після закриття браузера.