Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"

який завжди побоювався посполитих рушень, що проповідували і практикували убогість, напосівся на цих жебрущих пророків, бо вони, за його словами, вимахуючи розцяцькованими хоругвами, зваблювали цікавих, задурювали людям голови і вимагали грошей. Чи була правда по боці цього аморального Папи-святокупця, коли він прирівнював ченців, які збирали пожертви і проповідували убожество, до ватаг ізгоїв і харцизяк? У ті дні, після мандрів по італійському півострові, в голові мені геть все перемішалося: я чув про ченців з Альтопашо — у своїх проповідях вони погрожували анатемою тим, хто не купував у них індульгенцій, за дзвінку монету розгрішували від грабіжництва і братовбивства, від душогубства і кривоприсяг, збирали обфиті датки, вихваляючись, що у їхній лічниці щодня відправляється до ста мес і що зі своїх дібр вони справили посаг двомстам бідним дівчатам. Чував я й про брата Павла Кульгавого, який жив у лісовому скиті поблизу Рієті — він нахвалявся, буцім прямо від Святого Духа сподобився одкровення, що тілесне злягання не є гріхом; цим він зваблював до себе жінок, зовучи їх сестрами, велів їм п'ять разів колінопреклонитися і простертися хрестом, а сам шмагав їх по голому тілі, а потім представляв своїх жертв Богові і вимагав од них того, що він звав цілунком миру. Чи була то правда? Що пов'язувало цих так званих просвітлених печерників з братчиками убогого життя, які мандрували шляхами півострова, здійснюючи правдиву покуту, ненависні клірові та єпископам, чиї пороки і побори вони таврували? З Сальваторової оповіді, яка змішувалася з тим, що я вже знав з власного досвіду, різниці між ними видно не було: усі здавались на одне лице. Іноді Сальватор здавався мені схожим на тих туренських старців-калік, про яких оповідає байка: наблизившись до чудотворних мощів святого Мартина, вони кинулись навтікача, боячись, що святий зцілить їх і так позбавить джерела заробітку, але святий безжалісно оздоровив-таки їх і покарав за зловмисність, відновивши справність членів, ще поки вони дістались до кордону. Але іноді звірине його лице променіло ніжним світлом — це коли він повідав мені про те, як, живучи між цих ізгоїв, він почув слово проповідників-францисканців, таких самих утікачів, як і він, і зрозумів, що це його убоге блукальче життя належить сприймати не як похмуру конечність, а як радісний жест посвячення, а тому став прилучатися до гуртів і сект покаяльників, перекручуючи їх назви і геть хибно тлумачачи їхнє вчення. З цього я виснував, що він, либонь, знався з патаринами і вальденсами, а може, й з катарами, арнальдистами та уміліятами. Блукаючи світом, він переходив від гурту до гурту і поступово став сприймати свій блукальчий стан як посланництво і чинив задля Господа те, що раніше чинив для свого власного черева.

Як же все це виглядало і доки тривало? Наскільки я зрозумів, років з тридцять тому він пристав до якогось монастиря міноритів у Тоскані і там прийняв габіт святого Франциска, але рукоположення не одержав. Там, гадаю, він і вивчився тієї дещиці латини, якою говорив, мішаючи її з наріччями усіх місцевостей, де він, убогий і безрідний, побував, і з говірками всіх товаришів по блуканнях, з якими водився, — від найманців родом з моїх земель до далматинських богомилів. Там він віддавався покутньому життю (покаяйтеся, твердив він з натхненними очима, і я знов почув формулу, яка зацікавила була Вільяма), але, схоже, міноритів, серед яких він жив, теж біс попутав, бо вони, розсердившись на каноніка поблизької церкви і звинувативши його в грабежах та інших неподобствах, напали якось на його дім і спустили його зі сходів, від чого грішник помер, а вони пішли грабувати церкву. Тоді єпископ наслав на них жовнірів, ченці розбіглися, а Сальватор тривалий час вештався по північній Італії з бандою жебрущих братчиків, себто міноритів, які вже не визнавали ні закону, ні послуху.

Від них він прибився в околиці Тулузи, де пережив дивну історію, яка сповнила його запалом і прагненням повторити славні подвиги хрестоносців. Сила-силенна пастухів та інших простолюдців скупчилась там великою юрбою, збираючись вирушити за море і воювати проти ворогів віри. їх прозвали «пастушками». Насправді вони просто хотіли втекти з цієї проклятої землі. Вони мали двох ватажків, які задурманювали їх всілякими байками, — один був священик, якого через ганебну поведінку прогнали з парафії, а другий — чернець-відступник чину святого Бенедикта. Вони настільки позводили з глузду тих бідолах, що ті кидали все і юрмами бігли за ними, взявши з собою лише торбину і палицю, без грошей, полишивши свої поля, за ними йшли навіть хлопчаки шістнадцяти років проти волі батьків, наче стадо, і була їх тьма. Вони вже не слухалися ні глузду, ні справедливості, а знали лише силу і свою волю. Опинившись в гурті таких самих, як вони, звільнившись від гніту, окрилені невиразними сподіваннями на обітовану землю, вони немов сп'яніли. Носилися селами і містами, забираючи собі все, що бачили, а якщо когось з них хапали, вони нападали на в'язницю і звільняли його. Коли вони ввірвались у паризьку фортецю, щоб звільнити своїх товаришів, яких синьйори звеліли арештувати, паризький прево спробував був чинити опір, та вони побили його, спустили вниз по сходах фортеці і вивалили ворота в'язниці. Відтак вишикувались на Сен-Жерменській луці, лаштуючись до бою. Та ніхто не наважився виступити проти них, тож вони покинули Париж і вирушили до Аквітанії. А по дорозі вбивали всіх гебреїв і відбирали їхнє майно…

«Чому гебреїв?» — спитав я Сальватора. «А чому ні?» — відповів він. І пояснив, що ціле життя вони чули від проповідників, мовляв, гебреї — вороги християнського люду, вони нагромаджують багатства, відбираючи від них, злидарів. Я спитав, хіба не синьйори та єпископи нагромаджують статки, збираючи десятину, хіба то гебреї були справжніми ворогами «пастушків»? Він відповів, що коли справжні вороги надто сильні, треба знайти ворогів серед слабших. Ось чому простаків називають простаками, міркував я собі. Лише сильні світу сього завше добре знають, хто їхні справжні вороги. Синьйори не хотіли, щоб «пастушки» стали загрозою для їхніх дібр, і їм було дуже на руку, що отамани «пастушків» стали ширити думку, буцім багато дібр належать гебреям.

Я спитав, хто нацькував натовп на гебреїв. Сальватор не пам'ятав. Гадаю, коли збирається така тьма народу і окрилюється надією, нетерпеливлячись здобути бажане, ці люди не питають себе, хто першим кинув заклик. Ватажки їхні, помислив я собі, вчилися в монастирях і єпархіальних школах, тому висловлювались як синьйори, але ідеї свої описували словами, зрозумілими пастухам. А пастухів далекий Папа мало обходив, зате гебреї