Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Це був момент остаточного прощання. Усе, що залишалося від Ігоря - його тіло - тепер належало лікарям. Він більше не був моїм.

***

Коридор лікарні був освітлений тьмяним світлом. У ньому панувала дивна, гнітюча тиша, яку порушували лише рідкісні звуки кроків лікарів і шелест каталок, що проїжджали повз. На цьому відрізку життя ніхто не кричав, не ридав вголос - біль тут був тихим, прихованим, але від цього не менш розриваючим. Я стояла біля стіни, відчуваючи, як земля під ногами йде, як усе це стає реальністю, від якої не втекти. Поруч ішли люди, лікарі, медсестри, пацієнти. Але для мене в цей момент вони всі стали лише примарами - нічого не мало значення.

Я почула звук каталки, глухий, важкий, і відчула, як у мені щось обірвалося. Це був Ігор. Його везли в операційну. Востаннє. Моя кров застигла, і ноги немов вросли в холодний лінолеум лікарняного коридору. Усе сповільнилося. Час більше не тік, він застиг, розповзся по стінах, перетворюючи все на нескінченну агонію.

Каталка з Ігорем наближалася. Його тіло лежало нерухомо, прикрите білим лікарняним покривалом, яке підкреслювало його блідість. На обличчі - киснева маска, під нею - такий рідний профіль. Але це вже був не він. Тіло його ще тут, але душа... вона давно покинула цей світ, залишивши нас усіх у болісному очікуванні. Ще один крок, і я не витримала.

- Зупиніться! - прошепотіла я, але мої слова прозвучали надто слабо, щоб хтось їх почув.

Я зірвалася з місця і підійшла ближче, відчуваючи, як мене захоплює хвиля жаху і відчаю. Я не могла відпустити його ось так. Я повинна була бути поруч. Моя рука потягнулася до нього, тремтячі пальці торкнулися його холодної руки. Я відчувала, як по моїх щоках ковзають сльози, але вони не приносили полегшення. Я нахилилася над ним, немов намагалася зігріти його своїм подихом, своєю любов'ю, своєю останньою надією, що диво станеться і він раптом відкриє очі.

Але дива не було.

- Будь ласка... - прошепотіла я, нахиляючись нижче і цілуючи його в лоб. - Будь ласка, повернися...

Сльози падали на його нерухоме обличчя, вбираючись у простирадло. Моя рука продовжувала міцно тримати його холодні пальці. Біль пронизав мене, розриваючи грудну клітку, наче ніж, що встромляється глибоко всередину. Я була готова кричати, розривати повітря навколо себе, але знала, що цього недостатньо. Що ніякі крики не повернуть його. Ніякі сльози не оживлять. Усе вже вирішено.

- Ми повинні йти, - м'яко вимовила одна з медсестер, яка підійшла до мене. Її голос був настільки спокійним, що мені захотілося вдарити її. Як можна говорити так, коли моє життя руйнується?

Я знала, що вона має рацію. Я знала, що цей момент - останній. Але я не могла відпустити його. 

- Не поспішайте, будь ласка, - хрипло прошепотіла я, продовжуючи стояти над ним. - Будь ласка...

Медсестра зробила знак лікарю, і той кивнув. Час зупинився на мить. Усе завмерло, і вони дали мені цю хвилину - одну, останню, щоб попрощатися з ним. Я сіла поруч на каталку, притулилася щокою до його грудей, відчуваючи, як під їхнім холодом ще пульсують відгомони життя. Хотілося думати, що він усе ще зі мною, що його серце б'ється. Але я знала, що це лише обман моєї свідомості.

Я поцілувала його губи, крижані, нерухомі. Його очі були заплющені, і я знала, що більше ніколи не побачу їх живими. Я погладила його по щоці, відчуваючи шорсткість його шкіри під своїми пальцями.

- Пробач мене... - прошепотіла я крізь ридання. - Пробач за те що доси не сказала, що я вибачила... Я кохаю тебе. Дуже сильно нестерпно кохаю. 

Сльози текли по моїх щоках безперервним потоком. Здавалося, весь світ навколо розпався на частини. Я була одна в цьому холодному коридорі, і тільки його мертве тіло було поруч зі мною, але воно вже не могло мене втішити. Воно було лише порожньою оболонкою.

- Ми маємо йти, - знову нагадав лікар.

Я знала. Знала, що це кінець. Нарешті настав момент, якого я боялася найбільше. Я випросталася, залишивши останній поцілунок на його холодній щоці. Мої руки стиснулися в кулаки, я відчувала, як вони тремтять від напруги.

Його життя закінчувалося тут і зараз, але для когось воно тільки починалося. Хтось отримає його серце, його нирки, його легені. Хтось житиме завдяки йому, а я... Я залишуся в цьому вічному коридорі з тією порожнечею, що оселилася в мені. Усе, що я могла, це бути поруч. Залишитися до кінця. До останньої хвилини, поки його вели туди, звідки він більше не повернеться.

Лікарі почали котити каталку далі коридором, а я йшла поруч, повільно, боячись зробити крок швидше, бо кожен крок забирав його все далі від мене. Навколо були люди - пацієнти, лікарі, медсестри. Вони стояли біля стіни, мовчки спостерігаючи. Хтось відводив погляд, хтось дивився на нас із розумінням. Але для мене ці обличчя були лише розмитими силуетами. 

Я зупинилася перед дверима в операційну. Далі мені йти не дозволили. Я знову притулилася до Ігоря, востаннє міцно обійнявши його. Моя голова паморочилася від болю, від жаху, від усвідомлення того, що це кінець.

- Прощавай... - прошепотіла я. - Прощавай, Ігоре.

Каталку відвезли за двері, і я стояла, немов вичавлена до останньої краплі. Навколо мене було порожньо, і ця порожнеча заповнила весь мій світ.