Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

Я ошелешено втупилася на нього. ВІН наводив про мене довідки, він стежив за мною, копав під мене. І це чмо мій батько?

– Господи, скільки ж у тобі лайна. – сказала я, хитаючи головою.– Ти ні перед чим не зупинишся. Підеш по головах навіть людей, з якими в спорідненості. Для тебе немає нічого святого. Я зневажаю тебе, батьку. І навіть якщо ти відбереш його в мене, не сподівайся, що він буде тебе любити. Ти не любиш сам, так не чекай того ж від інших.

– Джекі, люба, ти впевнена, що саме це хотіла б сказати рідному батькові?

*О, мамині маніпуляції приїхали на кривій кобилі і потрапили в ДТП, зіткнувшись з моїм зарозумілим тоном.*

– Так. Це саме те, що я хочу тобі сказати. Я тобі Олівера не віддам. І династія Прайсів закінчиться на мені. Хочеш ти того чи ні. Я не бажаю бачити тебе, зроби так, щоб двері зачинилися за тобою. Дякую.

Я розвернулася і зробила крок у ванну, у мені все клекотіло, щеміло в серці, воно стукало занадто сильно, підкошувалися коліна. Я глибоко зітхнула. Йому мене не зжерти. Я не піддамся на його маніпуляції, я не дам себе зруйнувати. У вухах засвистіло, і я сіла на підлогу, затиснувши голову між колін. Сльози покапали на кахель і моє тіло стало холодним. Я лягла на кахель, притулившись до нього чолом і скрутившись у позу ембріона, заплющила очі. Він мене не зжере, я не дам йому себе зжерти, не дам! Тіло тремтіло, в очах було геть темно, мене нудило, та я трималась.

– Джекі? – тихо покликав батько.

– Іди геть.– захищаючись руками, протягнула я.

– Що з тобою? – запитав він, спробувавши мій лоб долонею.

– Це ти. Ти зробив це зі мною, це через тебе! Ти сам нікчема і з мене таку ж зробив. Ти топчеш і топчеш, і топчеш, і топчеш... – я випльовувала слова, і, вони, супроводжуючись судомами і здриганнями, ніби випливають із мене, окропивши за собою весь кахель у ванній.

– Але, Джекі... чому ти ніколи не говорила мені...

– Що ти жорстокий тиран, слова якого ранять завжди? Облиш, ти чудово знаєш, як впливаєш на мене!

Він підняв мене і взявши за руки обійняв.

– Я б не зробив тобі боляче, ніколи.– сказав він у моє волосся, погладивши спину.

– Не треба брехати... – відштовхнувши його, я витерла тильною стороною долоні очі. – Ти щойно погрожував забрати в мене сина, бо він не стане Прайсом.

– Джекі...

– Замовкни! Я не можу тебе чути. Замовкни! Замовкни! – я затулила руками вуха і присіла на підлогу, дзвін у вухах оглушував мене, почало сильно бити у скроні, мене пройняло тремтіння від плечей до колін, з очей бризнули сльози. – Ти мене не зжереш. Не зжереш! Я не дам.

– Джекі.– підскочив до мене він, можу присягнутися, що в його холодних блакитних очах пробігло занепокоєння, не обдуриш, не повірю.– Джекі... – його руки легко підхопили мене, і він, притримуючи мене, повів на диван.

– Не торкайся.– прошепотіла я, закриваючи руками обличчя, мої пальці тремтіли, мені було так гидко перебувати поруч із ним.

– Я й подумати не міг...

–Замовкни... Благаю тебе, замовкни... – схлипнула я, сльози, що окропили моє обличчя, були гарячими, а обличчя холодним, від такого контрасту, тремтіння почало бити мене сильніше.

– Джекі, послухай...

– Іди... – попросила я, голос мій майже пропав.

– Я хотів...

– Будь ласка.– прошепотіла я, глянувши на нього.

Він уперше за довгий час виглядав збитим з пантелику. Він коротко кивнув і, піднявшись, покинув мій дім. Я лягла головою в подушку і закричала в неї так сильно, як тільки могла, але жодного звуку не вирвалося назовні. Таке в мене було тільки один раз у житті. Мені було сімнадцять, Монті потрапив до лікарні із серцевим нападом, я тоді навіть не кричала, голос просто пропав від хвилювання. Страшно кричати, не видаючи звуку, справжня картина безпорадності. Пам'ятаю, Монті пролежав під крапельницями чотири дні, не оговтуючись. Його доньки Кларисса і Мелісса, високі близнючки зі шкірою кольору мокко, негритянської зовнішності, зовсім не в'язалися з Монті, невисоким чоловіком з лисиною, борідкою і добрими очима. Його перша колишня дружина Розмеррі була огрядною негритянкою, і розлучившись із ним, після десяти років їхнього спільного життя, відтяпала всі його гроші й будинок. Друга дружина відвезла сина до Німеччини, забороняючи їм спілкуватись, але Брендон все одно повернувся. А Кларисса і Мелісса, будучи вже на той момент сорокарічними жінками, приїхали, зустрівши батька вперше за 30 років, і приїхали гордовито, цинічно, ніби його вже пора ховати. Вони навіть спілкувалися з адвокатами, з'ясовуючи, чи був у нього заповідач і скільки він їм залишив. Я дивувалася цинізму цих людей. Тоді ми з Ві чатували його палату позмінно, і коли він, прийшовши до тями, покликав своїх доньок, лікар без задньої думки дозволив нам увійти. Хоча йому на той момент було шістдесят вісім або близько того, його доньками сприймалися два худорлявих підлітки, а не дві дорослі огрядні жінки, які приїхали не провідати, а забрати спадок. Двері раптово відчинилися, і я спробувала випрямитися. Смикнув же чорт ревіти на дивані у вітальні.

– Джек, дивись, кого я привела... – крикнула Ві і підійшовши до мене впала на підлогу... – Що сталося? Ти плачеш? Джек?