Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Коли студенти коледжів готуються до випуску, їхні батьки телефонують і пишуть мені, щоб отримати пораду: «Моя донька (син) закінчує коледж, а вакансій немає. Вона витратила час і гроші, щоб оволодіти професією, якої вже, можливо, не існує. Що я можу сказати або зробити, щоб подарувати своїй дитині надію?»

Перш ніж ти почнеш готувати для дитини кімнату у своєму будинку, щоб вона могла туди переїхати, зроби їй найкращий подарунок на випускний — повір у неї.

В оголошеннях про роботу годі й шукати надію для наступного покоління. Ми самі створюємо цю надію. Жодного з тих місць, де я працювала, я не знайшла в газетному оголошенні чи онлайн. Усі вони з’являлись у моєму житті, коли я налаштовувалася, зосередившись на внутрішньому світі, а потім спілкувалася з потрібними людьми, які вже були в моєму житті. Робота з’являлася, коли я не звертала уваги на рівень безробіття і вірила в те, що Бог — найкращий роботодавець.

Не вір листам із відмовами. Вір, незважаючи на статистику. Вір, незважаючи на факти. Вір, що маєш місце в цьому світі, навіть якщо весь світ у тебе не вірить.

Потрібно вірити в себе навіть тоді, коли в тебе ніхто не вірить. Твоя віра має бути сильнішою, аніж недовіра, яка тебе оточує. Потрібно вірити в диво — у те, що неможливо побачити.

Це може означати, що тобі самому доведеться створити роботу, про яку ти мрієш. Можливо, тобі доведеться створити життя, яким ти хочеш жити. Три роки тому я намалювала макет книжкової обкладинки і написала на ньому своє ім’я. Це змусило мене взятися до справи — саме так з’явилася моя перша книжка. Тепер моя справжня книжка продається в книгарні неподалік від тебе.

Перш ніж я закінчила писати свою книгу, я роздрукувала список бестселерів «New York Times» і повісила його на двері свого кабінету. Я зухвало додала назву своєї книжки до цього списку. Моя книжка справді стала бестселером за версією «New York Times», протримавшись у списку три тижні поспіль.

Я прикріпила до своєї дошки візуалізації світлину, на якій розмовляю з Опрою Вінфрі. Гаразд, я просто відрізала голову Саллі Фідл (вибач, Саллі, насправді ти мені дуже подобаєшся) і наклеїла свою. Чому б не дозволити собі мріяти масштабно?

Потрібно будувати життя, яким ти хочеш жити. Дати йому назву, заявити про свої права — і почати жити.

Припини казати: «Я не знаю, що робити». Ти маєш щось знати. Почни з цього. Запитай себе: «Що я знаю напевне?» І зроби перший крок.

Колись я постійно казала: «Мені страшно», — і страху в моєму житті ставало ще більше. Величезна грудка страху — схожа на велетенський сувій гумової стрічки. То була я. Шар за шаром ця куля вкривалася страхом і росла. Але тепер усе інакше. Я сказала собі: «Покінчи з цим. Піди й зроби те, що можеш зробити».

Я ніколи не забуду, як уперше почула спів студентів факультету музичного театрального мистецтва з університету Болдвіна Воллеса, які співали від щирого серця в клубі «Night Town» у Клівленд-Гайтс. Вони мене дуже вразили. Усі ці студенти прагнуть потрапити на Бродвей. Ось як потрібно мріяти про недосяжне! У них мало шансів туди потрапити, але їм байдуже. Вони так щиро ділилися своєю радістю, що в мене аж боліло лице від усмішки, коли вони співали пісню з мюзиклу «Спамалот»: «Якщо віриш у свою пісню і не зводиш очей з мети, тоді отримаєш приз — свій Ґрааль. Будь сильним, іди своїм шляхом до кінця пісні. Не здавайся. Знайди свій Ґрааль».

Святий Ґрааль — це містична річ, однак кожен із нас є Ґраалем — посудиною для святості, для Бога. Свята Катерина Сієнська казала: «Будь тим, ким тебе хоче бачити Бог, — і ти запалиш цей світ».

Ти можеш побачити, коли хтось це робитиме. Так робив Джеффрі Заслоу. Він ніс у собі святість. Це простежується в усіх книжках, які він написав. Він озвучив Ренді Пауша в «Останній лекції». Він подарував слова Ґеббі Ґіффордс, щоб розповісти її історію. Він подарував Капітанові Саллі більше, ніж одну мить на Ґудзоні в літаку, що впав у воду. Він подарував дівчатам з Еймса можливість розповісти про свою дружбу і надихнути увесь світ на любов до інших.

Я познайомилася з Джеффом у 2000 році, коли він став лауреатом премії Вілла Роджерса за гуманізм Національної спілки колумністів США. Колись я була президентом цієї спілки — веселого збіговиська колумністів з усієї країни. Він отримав цю нагороду за те, що зробив дуже багато, розповідаючи про хороших і добрих людей, які робили добрі вчинки для світу.

Джефф і сам був таким — доброю та гідною людиною. Він шукав добро в інших людях. Знаходив його й поринав у цей процес. Люди могли сяяти в його словах. Монах-трапіст Томас Мертон якось написав: «Дозволь мені розчинитись у своєму писанні… Ця робота може бути молитвою».

Життя Джеффрі було молитвою. Він молився за інших людей.

У Чикаго він писав колонку під назвою «All That Zazz» і влаштовував щорічний фестиваль для самотніх людей. Цей захід відвідували тисячі осіб, і він допоміг 78 парам знайти одне одного й одружитися.

Джеффрі писав колонки для «Wall Street Journal» того року, коли почув останню лекцію Ренді Пауша — викладача інформатики університету Карнеґі Меллона в Піттсбурзі. У Ренді був рак підшлункової залози. Половина пацієнтів, у яких діагностують це захворювання, помирають протягом шести місяців. Шанси вижити в авіакатастрофі становлять 24 %, шанси вижити в разі раку підшлункової — 4 %.

Цьому чоловікові залишилося жити кілька місяців, коли Джефф поділився його історією зі світом. Ренді помер 25 липня 2008 року у віці 47 років. У нього залишилися дружина та троє дітей — шести, трьох та двох років. Я дивилася його останню лекцію онлайн і наприкінці не могла стримати сліз. Він читав лекцію в день народження своєї дружини — останній, який вони святкували разом. Коли викотили велетенський торт, вона вибігла на сцену, кинулася йому в обійми і прошепотіла на вухо: «Будь ласка, не помирай. Наше життя втратить усю чарівність».

Не знаю, чи насправді їхнє життя втратило чарівність. Але я знаю, що вона з’явилася в житті кожного з нас завдяки Джеффу. Його книгу перекладено 48 мовами, мільйони людей переглянули ту останню лекцію онлайн — і тепер долають стіни, які не здатні їх зупинити. Джефф допоміг кожному видряпатися на персональну стіну.

– Ідіть і обійміть своїх дітей, — казав він. —