Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

class="p1">Наче засліплений, він вперто не помічав, що на нього насувається. Полянська тяжко зітхнула і почала, старанно добираючи слова:

— Гаразд, Ігоре. Пам’ятаєш, ми говорили з тобою про фактори, через які маємо переступити?

— Пам’ятаю. Вже переступаємо.

Обійшовши стіл, він впритул наблизився, та вона відсторонилася і продовжила:

— Послухай мене. Кілька днів тому у мене з’явилася обставина, через яку я переступити не зможу. Пробач.

Ігор зблід. Грайливий настрій умить випарувався. В очах з’явився переляк.

— Що ви маєте на увазі?

— Оленка, Ігоре, моя донька. Та сама, яку ти врятував. Ти їй небайдужий.

— Що?! Кому небайдужий? Що за нісенітниці? Яка це причина?!

— Коли у тебе будуть діти, сам зрозумієш, що неможливо у них щось відібрати на свою користь. Хай би про що йшлося, — переконливо промовила Полянська.

— О Господи… — звів очі до неба Цекало. — Та хіба я належу вашій доньці? Вона ще дитина! В неї ще сто разів усе переінакшиться.

— Це не має значення, — сухо промовила жінка. — Якщо так вийшло, я не буду стояти в неї на дорозі.

— Ні! — грюкнув він кулаком по столу. — Ні! Я так довго вас добивався. І тепер такі нісенітниці?!

— Це не нісенітниці…

— Не хочу цього чути! Інно Сергіївно! — у нестямі ловив її за руки Ігор.

У коридорі почулися важкі кроки, і обоє завмерли. Двері розчинилися, і до кабінету ввалився Полянський. Комір його сорочки перекосився, зелена військова краватка повисла на золотистому затискачі застібками донизу. Кітель був розхристаний.

Підполковник посміхався грізно і водночас задоволено. Він витяг з кишені пістолета і з сарказмом промовив:

— Ну що, голубе, долітався?

Вадим увійшов до роздягальні, скидаючи на ходу шапочку та маску. Піжама на грудях змокла і тепер перед відчиненим вікном приємно холодила тіло. Він стяг піжаму і потягнувся до своєї повішаної на стілець сорочки. Увесь його одяг, перед операцією охайно складений, був розкиданий по кушетці. Та не встиг він як слід здивуватися, як позаду почулися кроки. У дверях стояв Щерба і нахабно витріщався на нього.

— О… — зауважив Лужний. — Навчився нишпорити по кишенях?

— Вчителі гарні, — відповів той.

Увійшовши, Щерба всівся на кушетку поруч із розкиданим одягом і промовив:

— Вадиме, послухай мене уважно. Те, що сталося з тобою, це дрібниці порівняно з тим, що може чекати на всіх нас, якщо знайдуть цей телефон. Надто серйозні люди його шукають…

— Уже не знайдуть, — перебив його Вадим, ставлячи наголос на першому слові. — Бо телефон у Валігури. А старший слідчий прокуратури, гадаю, вашим знайомим не по зубах. Тим паче, він вже передав його до лабораторії, де збираються відновити стерту інформацію.

— А хто її стер? — не зрозумів Андрій.

— Баба Жанна. Випадково, коли знайшла і спробувала користуватися. Я, звісно, постирав тисячі отих твоїх відчайдушних дзвінків, але хтозна, які у них там можливості. То ж про всяк випадок підготуй якесь пристойне пояснення, чого ти надзвонював, а я підтверджу.

У Щерби відібрало мову.

— Це з вашого боку вельми шляхетно, пане тимчасовий завідувач…

— Облиш! — поплескав колегу по плечу Вадим. — Я дуже добре знаю таких жінок, які полюбляють з нас ідіотів робити. Тому ти б з нею зав’язував…

— Дякую, обов’язково візьму до відома.

Укінець спантеличений, Андрій пішов. А Вадим, провівши його поглядом, зауважив чисто виголену потилицю, свіжий комірець сорочки й нові шкарпетки — те, що раніше аж ніяк не було характерним для цього незграбного велетня.

Ігор закляк на місці, не здатний відвести погляд від зброї. В животі раптово утворився вакуум, а ноги, здавалося, навпаки закам'яніли, що годі й поворухнутися. Проте реакція Полянської виявилася протилежною.

— Ти що собі дозволяєш? — вигукнула вона. — Зовсім допився, скотино? Це що таке?

— Мовчати! В атаку не переходити! — гарчав підполковник, вимахуючи «макаровим».

— Та ти розум втратив! Вдиратися до мого робочого кабінету?! Ти ще на площі біля ратуші піди пістолетом повимахуй! Що ти тут робиш?

— На жінку свою прийшов подивитися! І на її кавалера, якому зараз штани прати доведеться!

— У тебе горілка вже всі мізки виїла, — похитала головою Полянська.

— Ти на горілку не переводь! — розмахував пістолетом військком. — Я її сам п’ю! А ти свій кофій розпиваєш з отакими салабонами!

— Сашо, цього чоловіка звуть Ігор Миколайович. І, до твого відома, він запрошений сьогодні до нас на вечерю.

Підполковник замовк. А потім незв’язно почав видушувати з себе:

— А… цей… до нас?! На вечерю? Ти запросила його на вечерю? А як же я?!

— Запросила його не я, а наша донька, — спокійно пояснювала Полянська. — Ти пам’ятаєш, що у тебе є донька? Ось вона й запросила Ігоря Миколайовича.

— Але чому ти з ним… — белькотів спантеличений військком.

— Тому, любий, що Ігор Миколайович відмовляється йти у гості до свого начальства, а я намагаюся його умовити. А тепер, гадаю, це буде складніше, бо хто захоче йти у дім до такого ідіота?

Поклавши «Макарова» на стіл, Полянський насилу вишпортав телефон і набрав номер.

— Доню, привіт! А ти де? А ти що, справді когось запрошувала до нас на вечерю? Так? А чому ж не хотів? Гаразд, квіточко. Звісно, не проти. Ми навіть вже познайомилися. Дуже поважний молодий чоловік. Не скучай.

Він стояв, переводячи погляд з Цекала на дружину і не знав, що сказати.

— А тепер йди геть, і пукалку свою забери!

— Інночко… — почав підполковник.

— Геть, я сказала! Хоча, нормальній людині вибачитися б не завадило.

— Так… цей… Вибачте… Ігор гмм… Миколайович… Увечері, я гадаю… у сімейному колі… Ну ти ж мусиш мене зрозуміти!

— Навряд чи я колись вас зрозумію, — чужим голосом промовив Ігор. — Але спробую.

— Ось, Інночко! — зрадів Полянський. — Бачиш?

Підполковник притис обидві руки до грудей і позадкував до виходу. Коли він вийшов, Полянська змучено впала на стілець і сумно промовила:

— Співчуваю, Ігоре Миколайовичу, але тепер вам вже доведеться з нами повечеряти. Щонайменше для того, щоб нас усіх не підставити.

— Сьогодні найнещасливіший день усього мого життя, — у розпачі промовив той.

— Ігоре Миколайовичу, — невесело посміхнулася Полянська. — Щиро бажаю вам, щоб цей день справді був найнещасливішим у вашому житті. У глобальному сенсі. А що стосується амурних справ — то й у вас, як ви кажете, ще не раз усе переінакшиться.

— Переінакшиться?! — обурився той. — А якщо я не уявляю свого життя без вас? Що тоді?

— Ну… якщо так, можу порадити лише одне. Донька завжди виростає схожою на матір. А моя тим паче. То ж років через десять ви маєте усі шанси отримати бажане.

— А що мені робити десять років?

— Використайте їх з толком, — цілком щиро порадила вона. — Станьте професором. Знайдіть