Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Он воно як, — похитав головою Валігура. — Я підозрював, що серед своїх шукати потрібно, а Костогриз не вірив. То навіщо ви спровадили на той світ Замригу? Чим він вам не догодив?

— Ви жартуєте? — обурився Вадим. — Якого ще Замригу?

— Віталія Івановича. Покійного голову міської ради, — промовив слідчий. — Що, не чули?

— Чого ж, — знизав плечима Вадим. — Чув, звичайно. Але до чого тут я?

— А до того, що спровадив його на той світ власник оцього номера, — Валігура вказав пальцем на його кишеню. — Тобто ви.

— Але я не міг цього зробити хоча б тому, що мене ще тут не було! — заперечив Лужний.

— От тільки не треба, — скривився Валігура. — Вадиме Борисовичу, ви свою справу знаєте? Я теж фахівець у своїй. На телефон Замриги за кілька хвилин до його смерті було зроблено дзвінок, одразу після цього в нього стався інфаркт. Після вашого дзвінка безпосередньо. Тож хутенько поясніть мені, навіщо ви йому телефонували!

— Я навіть уявлення тоді не мав не те що про Замригу, а й взагалі про Роздол, — звівся Вадим. — Якого біса? Я в цей час взагалі в Америці був!

— А телефонувати й з Африки можна!

— Можна, але тоді на телефоні мера вашого африканський оператор відіб’ється. А у вас який? Чого мовчите? — наступав Лужний. — Можете перевірити, я в Нью-Йорку був. На кордоні мене тримали разом з окулістом вашим Стихарем. Його спитайте, як не вірите.

— Однаково ви якось замішані, — закрутився на місці Валігура, відчуваючи, як вислизає несподівана здобич. — І через Стихаря, напевно, про Замригу дізналися. Як ви зустрілися? Світ не настільки тісний. А телефон звідки у вас?

— У санітарки забрав, — пояснив Лужний. — Вона знайшла його під час ремонту, коли міни виявили. Перевірте!

— Можливо, ви їй навмисно його підкинули! А мені навіщо з нього дзвонили, коли я в реанімації лежав? Хотіли налякати, щоб я теж від інфаркту помер? А дзуськи! Я виведу вас на чисту воду.

— Спробуйте! — також розлютився Вадим. — А я зараз піду в палату до журналістки і розповім їй, що ви пов’язані з аферистами, які обібрали мене до нитки. І нехай уся область про це читає!

На обличчі Жені, яка зазирнула до ординаторської на крики, читався справжній переляк.

— Ходіть сюди, Женю, — закомандував Лужний. — Будете свідком, як Дмитро Іванович приніс мені хабаря у вигляді пляшки коньяку, сам випив половину, а тепер погрожує. І Костогризу зателефонуйте.

— Женю! Дорогенька, лікар жартує, не треба нікого викликати. Йдіть, відпочивайте. У нас все гаразд! — і собі злякався Валігура.

Та Вадим не міг зупинитися:

— Випадково я не з того телефона ваш номер набрав, коли Дольний пристав із ножем до горла, що ви у реанімації розум втрачаєте! Заспокоїти вас хотів. Спросоння так вийшло. А телефон постійно у мене, бо мушу ту сучку знайти. Ви ж не зробите цього! Вам що привида Фабіровського, що її шукати — результат однаковий. Це ми тут мусимо рятувати усіх підряд…

— Вадиме Борисовичу, — змінив тон Валігура. — Ну погарячкували обоє. Досить вже. Ви себе на моє місце поставте! Що я мав думати? Давайте заспокоїмося і поговоримо конструктивно. Я ж теж для вашої лікарні стараюся!

Схопивши чашку з коньяком, Валігура запитально подивився на Вадима. Той завовтузився на стільці, зиркаючи на нього, але зрештою взяв і свою. З'явився шанс розв'язати ситуацію мирно.

Районний військком відчайдушно міряв кабінет кроками від стіни до стіни. Постукавши, несміливо зазирнула чергова.

— Олександре Івановичу, яким числом протокол затверджувати?

— Який ще протокол? — вигукнув Полянський.

— Та ж останньої медкомісії…

— Яка медкомісія?! — загорлав той. — Де справи? Коли цей бардак припиниться?

— Так… висновку хірурга ще немає… капітан казав… — забелькотіла чергова.

— Сюди капітана! — лютував Полянський. — Всіх сюди! За десять хвилин!

Жінка вискочила, наче корок з пляшки шампанського. Полянський підійшов до сейфа. Клацнув замком і втупився поглядом у кілька папірців, печатку, півпляшки горілки й пістолет.

Наливши у склянку, залпом випив. Поліз до кишені і, знайшовши жуйку, відправив її до рота. Потім покрутив у руці зброю і, не довго думаючи, поклав її у кишеню.

— Ось таким чином я й опинився тут, — закінчив свою розповідь Лужний. — І застряг. Усе марно.

— Ну, хоч би як було, а маєте роботу, пацієнтів, повагу колег, — не згодився Валігура. — Це не так мало. Було б здоров’я, а решта додасться.

— Дмитре Івановичу, пізно мені з нуля починати, — бідкався Вадим.

— То давайте продовжимо… — змінив тему слідчий. — Що вам про неї відомо?

— Не так багато. Гарна, середня на зріст, темне волосся. На обличчі свіжий невеличкий рубець. Поки що накульгує. Напевно, й сліди від шпиць апарата Ілізарова залишились. Носить медальон із золота у вигляді черепахи. Живе, швидше за все, в Ужгороді. Регулярно відвідує ресторан «Три ясені». Займається нелегальним міграційним бізнесом. Все.

— А я ще додам — мала якісь зв’язки з покійним мером Нижнього Роздолу Замригою, — зауважив слідчий. — Що вона робила тут? Вона ж не була постійною пацієнткою?

Взявши пляшку, Валігура налив у чашки залишки коньяку.

— Ні, не була. Я продививися історії хвороби за останній час. Жодної Жанни.

— Ну що ж. Якщо за неї взявся старий і досвідчений слідак Валігура, шанси знайти її доволі великі.

— Хотілося б вірити, — пробурмотів Лужний.

— А звідки вам відомі усі ці прикмети, якщо ви її ніколи не бачили? — запитав несподівано Валігура.

— Як вам сказати… — Вадим завагався. — Це такий собі образ, який вдалося відтворити мені, аналізуючи сказане її київськими подільниками.

Вадим не міг позбутися відчуття, що він чинить невірно. Та попри все не наважився підставити колегу, який хоч і був налаштований вороже, все ж викликав співчуття і навіть деяку симпатію. Йому згадалися слова Алли: «Треба простіше дивитися на життя…». Можливо, у них був сенс, адже тим, хто сповідує такий принцип, живеться на світі легше.

Згадка про колишню кохану була такою невчасною, що настрій зіпсувався остаточно. Слідчий пішов, а Вадим так і сидів, підперши голову руками, не в силі відігнати спогади. Рука несамохіть потяглася до телефона, він почав набирати номер, який так і не зміг забути, та на кнопку виклику не натиснув. Що він мав їй сказати? Хіба побідкатися на життя.

Похмурий вигляд Полянської ніяк не відповідав грайливому настрою Цекала, який, відкривши коробку цукерок, розглядав канапки, що нагадували витвір мистецтва.

— А ось це можна скуштувати? — бадьоро спитав Ігор.

— Звичайно, — без особливого ентузіазму відповіла вона.

— А ось це?

Нахилившись через стіл, він домігся поцілунку, проте це аж ніяк не покращило настрою господині кабінету.

— Давай вип’ємо кави, а потім поговоримо.

— Ні, хочу одночасно.