про цей гурт, «без назви», точно, так він і йменувався, «без назви», того Антон і не міг запам’ятати – чудернацьке ж ім’я направду! Причому писалось те одним словом і на іншомовний манер: «беZназви». Так от, той гурт без назви, як виявилось, недовго і проіснував. Після успіху тієї пісеньки вони мовбито збирались за кордон на гастролі, але щось там у них не вийшло, а потому їх і звати перестали – і за кордон, і вдома, перестали крутити, нікому вони вже не були цікаві, наставали інші часи. Вони потикались, помикались та й розбіглися врешті. В передачі розповідалось про долю всіх учасників гурту окремо – як виявилось, барабанщика свого в них не було, грав якийсь найманий, і ото, виходить, усього троє їх і було. Кумедна дівчинка-гітаристка, як виявилось, швидко вийшла заміж за якогось іноземця і полетіла жити за океан, була там мовбито зразковою сім’янинкою і музикою більш не займалась. Другий гітарист, отой м’язистий хлопчина у рваних джинсах, музику, як виявилось, не полишив, але свого гурту не мав, та й сам не виступав – писав музику на замовлення всіляких зірок та зірочок, але не таку, як раніше, а більш сучасну – як ото гриміла тепер по всіх дискотеках. Ніби навіть був заможним, непогано заробляв. Гірше за все прийшлось отому хлопчині в спортивному костюмі – невдовзі після розпаду своєї групи він викинувся з вікна дев’ятого поверху у рідному містечку, помер у швидкій по дорозі до лікарні. Він був чи то під якоюсь наркотою, чи бозна – може, то вже пізніш додумали. Була якраз якась річниця його смерті – того мовбито й згадали за них у тій передачі про старезні шлягери.
– Ой сам же я та не знаю…
Повела Лара своїм гортанним голосом, тихою печаллю в дрімотну російську ніч.
