Читати книгу - "Грона гніву"

люлі-лю, міцно засинай. Ісус стереже тебе вночі. Засинай міцно, люлі-лю, міцно засинай».

Ліхтар на ґанку сичав. Господар почухав зарослі сивим сплутаним волоссям груди у викоті сорочки. Він був сторожким, готуючись до неприємностей. Він дивився на чоловіків у колі, спостерігав за виразом їхніх облич, але не бачив жодної реакції.

Том довго мовчав. Потім повільно підняв темні очі на власника.

— Не хочу робити неприємностей,— сказав Том.— Важко це, коли неробою звуть. Я не боюся,— стиха додав він.— З кулаками на тебе і на твого шерифового помічника піду — Богом клянуся. Але краще від цього не буде.

Чоловіки заворушилися, міняючи пози, їхні блискучі очі поволі піднялися на власника і пильно задивилися на нього, стежачи за його вустами, щоб отримати знак для дій. Він заспокоївся. Відчув, що переміг, але ще мав достатньо рішучості, щоб радіти з перемоги.

— Хіба в тебе нема півбакса? — спитав він.

— Є. Але гроші мені дуже знадобляться. Я не можу віддати їх за нічліг.

— Ну, нам усім треба якось жити.

— Так,— сказав Том.— Просто тре’ так жити, щоб з інших гроші не тягти.

Чоловіки знову заворушилися. Батько сказав:

— Ми завтра засвіта виїдемо. Послухайте, містере. Ми заплатили. Цей розумний хлопець — наш кревняк. Можна, він залишиться? Ми ж заплатили.

— Півдолара за машину,— відповів гендляр.

— Так він без машини. Машина на дорозі стоїть.

— Він на машині приїхав,— наполягав гендляр.— Так кожен лишить машину на дорозі, переночує, а мені нічого не заплатить.

— Ми по дорозі прямо поїдемо,— сказав Том.— Зустрінемося вранці. Виглядатимемо вас. Ел хай лишається, а дядько Джон з нами поїде...— Він поглянув на власника стоянки.— Ну що, згода?

Той швидко погодився, вирішивши поступитися:

— Як один безкоштовно лишиться, а інший до того заплатив — хай буде так.

Том витяг кисет з тютюном, який уже став зачовганою сірою ганчіркою, відсирілою, притрушеною тютюном на дні. Він згорнув тонку самокрутку і відкинув кисет подалі.

— Ми вже скоро поїдемо,— сказав він.

Батько заговорив, звертаючись до всього кола:

— Страшенно важко отак-о — усе кинути й зірватися з місця. Отаким людям, як ми, в яких свій дім був. Ми ж не злидарі якісь. Доки не розтракторили в нас усе, свою ферму мали.

Худорлявий молодик з вигорілими жовтуватими бровами поволі обернув голову до них.

— Скіпщики? — спитав він.

— Певно, що так, скіпщики. Раніше працювали на землі, яка належала нам.

Юнак знов одвернувся.

— Як ми,— сказав він.

— Пощастило нам, що вже недовго лишилося,— мовив батько.— От будемо на Заході — і роботу знайдемо, і ділянка землі буде з водою для дітей.

Біля ґанку стояв обірваний чоловік. Його чорне пальто було роздерте і звисало стьожками. Штани комбінезона були продерті на колінах. Чорне від пилу обличчя спітніло, і в ньому світліли вологі доріжки. Він кивнув головою до батька:

— У вас, хлопці, мабуть, грошей хоч греблю гати.

— Ні, грошей нема,— відповів батько.— Але нас багато, ми всі робучі. Зарплати там хороші будуть, усе докупи поскладаємо. Проживемо.

Обірваний чоловік втупився в нього, доки батько говорив, і тоді засміявся, і сміх його перетворився на пронизливе хихотіння. Усі обернулися до нього. Хихотіння остаточно вийшло з-під контролю й перетворилося на кашель. Очі почервоніли, на них виступили сльози, коли нарешті чоловік подолав спазм у горлі.

— Ти їдеш туди... о, Христе мій!

Хихотіння знову почалося.

— Ти їдеш... щоб тобі... платили хорошу зарплату... ох, Христе мій!

Він перестав хихотіти і лукаво спитав:

— Помаранчі збирати, може? Чи персиків волієш?

Тон батька був гідним.

— Збиратимемо те, що там буде. У них робота для багатьох знайдеться.

Обірваний чоловік хмикнув собі під ніс. Том роздратовано обернувся до нього:

— Ну що тут смішного?

Обірванець стулив рота і похмуро втупився в сходинки ґанку.

— Б’юсь об заклад: ви, хлопці, всі до Каліфорнії їдете?

— Я ж тобі сказав,— відповів батько.— Тут і гадати нічого.

Обірваний чоловік повільно промовив:

— А я... а я назад повертаюся. Я там був.

Обличчя мигцем обернулися до нього. Чоловіки напружилися. Ліхтар засичав і зітхнув, тоді власник підвівся з крісла й став підливати бензин, доки світильня не засичала знову різко та пронизливо. Хазяїн знову сів у крісло, але не нахилився до спинки і перестав розгойдуватися. Обірваний чоловік обернувся до облич:

— Повертаюся, знову голодуватиму. Краще голодувати, ніж отак жити.

— Якого біса ти розводишся? — сказав батько.— У мене листівка є, там прописано, що хороша зарплата буде, а ще я в газеті бачив, що людей тре’ на збір фруктів.

Обірваний чоловік обернувся до батька:

— А є куди вертатись?

— Ні,— відповів батько.— Ми їдемо. У нас хату розкурочили, усе розтракторили.

— Так назад не їдете?

— Ага, ні.

— Тоді не хочу засмучувати,— сказав обірванець.

— Та ти мене не засмутиш. У цій листівці так і пропечатано: люди потрібні. Нащо ж тоді друкувати, як людей не тре’. Прірву грошей на вітер викинути. Стали б вони гроші викидати, якби людей не тре’ було.

— Не хочу тебе засмучувати.

Батько розсердився:

— Наговорив ото казна-що, а тепер виляєш. Та й зара’ пельку не заткнеш. У моїй листівці так і сказано: люди потрібні. А ти смієшся й кажеш, що це не так. І хто бреше?

Обірваний чоловік зміряв поглядом розлюченого батька. В очах обірванця читався жаль.

— У цій листівці правду написано,— сказав він.— Люди потрібні.

— То якого чорта ти з нас зуби шкіриш?

— Бо ви не знаєте, яких людей їм треба.

— Що ти мелеш?

Обірваний чоловік наважився.

— Диви,— сказав він.— От як тут у листівці написано: скільки людей треба?

— Вісімсот, і це лише в одному містечку.

— Листок помаранчевий, так?

— Ну так.

— А прізвище вказано — ну, як того наймача звати?

Батько порився в кишені та дістав складену листівку.

— Правильно. А ти відки зна’ш?

— Слухай,— сказав чоловік.— Це все полова. Оцьому треба вісімсот робітників. Так він друкує п’ять тисяч таких листівок, а читають їх зо двадцять тисяч. З місця зірвуться дві-три тисячі — за тим, що в цьому листку прописано. Це ті, хто вже від злиднів показився.

— Та яка в цьому тяма! — закричав батько.

— І нема її, доки отого містера не побачиш, який наймає. Побачиш його —