Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

то було іншої ночі, коли Джинджер привезла мене додому після сніданку, а він звинуватив мене в тому, що я їздила до її квартири й спала з нею. Але цього ніколи не було.

— Продовжуйте.

— Тепер я дещо пригадала. Коли я вперше приїхала, він не спав. Його навіть не було вдома. Він прийшов незабаром по тому. Я це знаю!

— Прекрасно! Щось, чого ми не знали раніше.

Клавдія глибоко вдихнула.

Вона замислилася, заплющивши очі, а тоді насупилася:

— Там нікого не було, але я гадала, що, мабуть, Боббі вже просто заснув — на кухні пахло підгорілою піцою, і я бачила, що він викинув її в сміття. А ще я могла точно сказати, що хтось був там раніше. І не один.

— Як ви це визначили?

— Відчула запах марихуани у вітальні. А в попільничці побачила різні марки цигарок. Якби там була одна людина, не було б різних марок. Я завжди перевіряла попільнички, коли приходила додому.

— Чудова дедукція, Клавдіє.

— Я добрий детектив. Я стежила за Боббі. Він не усвідомлював, як пильно я за ним стежила.

— Отже, вдома його не було. Що тоді сталося?

— Я випила свої ліки… і… постривайте, згадала… я знайшла записку на столі в їдальні. Там було сказано: «Лавді, я скоро буду». Намагаюсь пригадати, у якій кімнаті я була, коли він повернувся… м-м-м…

Вона стиснула губи, а тоді почала розмірковувати вголос:

— Я гадала, що він пішов озброєний, бо шухляда комоду в спальні була висунута, а його пістолет зник. І видно було, що він щойно почистив і зарядив його, бо там лежав брудний йоржик, весь у мастилі. Він пролив трохи мастила в шухляду й на підлогу та навіть не потурбувався прибрати, тож мені спало на думку, що він квапився, коли йшов…

— Чудово, Клавдіє. Пам’ять повертається до вас. Продовжуйте.

Її голос знову став тихим.

— І коли він повернувся й піднявся сходами, я почула розмову. Він говорив щонайменше з однією людиною. М-м-м-м… Досі не пам’ятаю, у якій я була кімнаті.

— Байдуже. Продовжуйте.

— Постривайте… Я була у нашій спальні. Пам’ятаю, мені спало на думку взяти сумочку й речі, які принесла з собою додому, і сховатися в шафі, щоб чути, про що вони говорять… Але тоді я подумала: «О, ні, якщо тебе впіймають у шафі, то можуть навіть пристрелити».

Вона глянула просто мені в очі й похитала головою.

— Я цього не зробила.

Потім замислено відвела погляд.

— Я справді якось ховалася в шафі, коли хтось приходив до квартири та щось шукав. Гадаю, те «щось» належало Боббі чи Діно. Однак нічого не зникло, тож не знаю, навіщо це все було. А іншим разом…

— Не будемо відхилятися. Зупинімось на цьому. Входить Боббі. Ви чуєте голоси, що лунають зі сходів.

— Низькі голоси… Чоловічі голоси…

— Ви могли б їх упізнати?

— Я чула якийсь сміх. Хтось про щось жартував.

— Боббі входить сам чи з кимось?

Її рот раптом широко розкрився.

— Я знаю, про що вони жартують. Вони насміхаються з мене!

— Справді?

— Так. Він не знав, що я слухаю. Інакше, гадаю, не казав би цього так голосно.

— Що він казав?

— Щось про те, що я постійно в тумані блукаю. А потім Жартун каже: «Слідкуй, щоб у неї не закінчувалися препарати».

— Жартун був із ним?

— Не пам’ятаю.

— Але це ви вперше згадали, що Жартун розмовляв із ним на сходах.

— Це дуже довгі сходи.

Клавдія надовго замовкла. Відтак я знову взяв її за руки й промовив:

— Заплющте очі й уявіть їх.

— Мені не видно було їх зі спальні. Я лише чула, як вони розмовляють… Вони завжди глузували з мене.

— Через ліки, які ви вживали?

— Через усе. Просто через мене. Взагалі.

Ще одна довга пауза. Однак я вичекав її, даючи напрузі, що зростала в Клавдії, заповнити порожнечу. Потім жінка з цікавістю подивилась на мене.

— Яке запитання?

— Боббі. Коли він заходить, що він вам каже?

Вона не відповіла.

— Ви були в ліжку? Одягнені чи роздягнені?

— Я прийшла додому у своєму робочому вбранні — чорних штанах… — вона кивнула. — Я була там недостатньо довго, щоб перевдягтися.

— То що сказав вам Боббі? Він сказав: «Сьогодні вночі»? Він не знав, що ви підслухали Ґері Льюїнґдона. Ви ніколи з ним цього не обговорювали.

Клавдія похитала головою.

— М-м!

— То як, заради бога, хтось змусив вас піти в ту ніч із Бісексуалом Брейді?

— Боббі міг змусити мене зробити що завгодно!

— Так, але я питаю — яким чином?

— Словами. Просто звелівши мені піти.

— Гаразд. Хто звелів вам піти? Хто вам це сказав?

Жінка зсутулила плечі, немов готуючись висадити двері.

— Коли я була в спальні, він гукнув мене на ім’я, щойно увійшов до вітальні. Сказав: «Лавді, ти вдома?» Коли я відповіла: «Так», він сказав: «Ходи сюди, ми хочемо поговорити з тобою». Сказав, що я маю поїхати до будинку Маккена, тому що в Мікі була не одна схованка, і Боббі здавалося неможливим, що Льюїнґдони знайшли кожну ничку й загарбали всі до копійки гроші.

Я не повірив Клавдії. Відпустив її руки, встав і почав ходити туди-сюди, не намагаючись приховати роздратування.

Вона мигцем глянула на мене, засмучена ефектом, який справили на мене її слова.

— Дене, ви знали, що Мікі мав більше грошей, ніж повідом­ляла преса?

— Знаю.

— Звідки ви знаєте? — спитала вона.

— Знаю.

— Тому що Мері Слатцер рахувала в ту ніч гроші й розповіла вам про це?

— Так.

Я сердився, бо відчував, що замість розповіді власних спогадів вона почала говорити те, що, на її думку, я хотів почути. Знову змішувала вигадки з правдою. Як би прикро мені не було, я мусив натиснути. Тож звинувачувально вказав на неї пальцем:

— Отже, ви стверджуєте, що в ту мить Боббі наказав вам поїхати до будинку Маккена. І ви не спитали, навіщо? І чому він згадав Льюїнґдонів, якщо не знав, що ви підслуховували? Він же не знав, що вам відомо про вбивство.

— Часом я просто робила те, що казав мені Боббі, без питань. Він дуже засмучувався, коли я його розпитувала. Він мав чималу владу наді мною…

— Я питав…

— …та не безмежну владу. Я все ж мала особисту свободу. Але він неабияк контролював мене.

— Я питав: навіщо він вас послав? Він знав, що ви на ліках. Відчував, що ви ненадійні та нестабільні…

— Я завжди казала, що це не має жодного сенсу.

— То як він змусив вас поїхати?

— Ніхто інший не погодився. Брейді не хотів туди їхати сам.

— Звідки ви знали?

— Власне, тепер я пригадую: Боббі хотів, щоб я взяла зброю, перш ніж піду з будинку. Хотів, щоб у кожного з нас був пістолет, але я відмовлялась носити вогнепальну зброю. Не мала наміру її застосовувати, то нащо ж носити? Знаєте, Боббі спав із пістолетом. Він спав з боку, найближчого до дверей, а я з іншого — щоб якщо хтось увійде й доведеться стріляти, я не була на шляху.

— Кого він боявся?

— О, він мав так багато ворогів! Був винен людям гроші за наркотики. Навіть улітку, коли було спекотно, він носив кілька шарів одягу,