Читати книгу - "Клавка"

голосно? — скривилася Клавка. — Тут глухих немає!»

Вона здригнулася, згадавши про Івана Порфировича Глухенького, і стріла ненависті до Духмяного пронизала її.

Тим часом той продовжував дорікати через Кочергу, Сосюру і Головка:

— Чому вони відмовчувалися? Хотіли чистенькими лишитися? Ангелами? Розберіться, будь ласка, по-партійному!

Іван Леонтійович на знак згоди кивнув головою.

— Ну, я можу зрозуміти, чому мовчав Хінкулов, — продовжував Духмяний. — Після його хвалебної статті в «Правде Украины» про Яновського йому нíчого було сказати. Але ж у Новиченка вистачило розуму визнати позитивний відгук на «Живу воду» за свою помилку? То чому цей мовчав? Треба було його примусити до виступу, товариші! Треба було йому дати слово, а не цьому… як його там… цій вискочці…

«Баратинському?» — подумки підказала Клавка.

— … Баратинському!

Клавці згадка про Бориса Андрійовича різонула по нервах. Все, що було прекрасним між ними, перекреслила нічна подія… Навряд чи тепер у них щось склеїться…

— Пробачаємо також Оксані Іванівні, що вона не виступала: вона вже досить натерпілася за свою вишиванку…

…О, це була дивовижна історія, яка ще довго ходила за лаштунками Спілки і по квартирах РОЛІТу, обростаючи різними деталями. На загальних зборах письменників у серпні минулого року третій секретар ЦК Литвин розповів таку бувальщину: коли Оксана Ковальчук їздила в Болгарію, їй, мовляв, хотіли нав’язати український костюм. Литвин їй подзвонив і сказав: «Може, ви, Оксано Іванівно, прихопили б із собою український костюм?» А вона йому каже: «Навіщо, я ж його ніколи не носила!» Але ЦК все-таки дістало їй цей костюм. Вона взяла його з собою і поїхала в Софію. Коли вона повернулася, Литвин спитав у неї: «Чи вдягали ви костюм?» А вона йому: «Та чи я здуріла? Адже кожен хоче показати себе за кордоном насамперед передовою культурною людиною, а не хизуватися в старому одязі, що давно вийшов із ужитку!» Після цієї розповіді третього секретаря ЦК, як не дивно, ніхто, навіть найбільші «хлопомани», не знущався з Оксани Іванівни: всі прекрасно знали, що відхрещувалася вона від вишиванки тільки тому, щоб десь-колись її, бува, не звинуватили в буржуазному націоналізмі.

Тим часом Духмяний продовжував:

— Чому не виступав ваш «Хронос, що пожирає власних дітей», — Степан Крижанівський? Як завідувач Кабінету молодого автора він повинен був би щось сказати. Ну, Пригарі — дитячій письменниці — також можна пробачити мовчанку, а де був Шумило[77]? А де були «Лицарі Ірпінського круглого столу» — Кость Гордієнко та Іван Гончаренко? До речі, захищати честь Харківської організації і спростувати виступ Забіли мав би саме шановний Кость Олексійович, а не Гавриленко. Чому він цього не зробив?

«А от плюватися не обов’язково!» — сказала свою «коронну» фразу Клавка, згадуючи себе під час того патетичного минулорічного монологу Духмяного перед нею і Рильським. Тільки на цей раз вона це зробила подумки.

— Чому російськомовні письменники — товариші Ушаков[78] і Некрасов — ганебно мовчали?

«Взагалі-то виступав Сєвєров, — зауважила Клавка. — Але й він, до речі, не дуже-то „розпинався“».

— І чогось я не бачив на трибуні товариша Галана. А хотілося б почути його думку з приводу того, що діється у Львівській організації Спілки.

«А й справді: чому?»

— А Одеса взагалі виявила повну партійну несвідомість: жодного доповідача! Чому товариш Лур’є[79] сидів в окопі?

«У Києві одеситів бояться пускати на трибуну серйозних заходів: вони віджартовуватимуться, а Спілка отримуватиме стусани від ЦК!»

Клавка вже й не знала, вийти їй з машбюро чи дослуховувати тираду.

Вона мовчала, переминаючись з ноги на ногу і розтираючи праву руку.

Малишко впіймав її погляд і махнув долонею: «Іди вже, йди, раба божа!»

Клавка вийшла з машбюро.

У фойє натовп трохи розсмоктався. Письменницький народ готувався до прийняття…

Клавка намірилася забрати сумку у приймальні й піти додому, як тут на неї іззаду наскочив Сіробаба і шарпнув її за праву руку.

— Ой! — скрикнула вона. — Боляче!

— Де ви були, Клавочко? Я вас усюди шукаю!

— Павле Миновичу! Це моя хвора рука! — дорікнула йому вона.

Той її не слухав і навіть не вибачився.

— Ліза попросила терміново вас знайти і сказати… і спитати… тьху ти… словом, яке дівоче прізвище вашої мами?

Клавка дивилась на нього з отетерінням, не розуміючи, що він від неї хоче.

Павла Миновича якраз делікатно поплескав по плечу Микита Михейович Шумило.

— Зараз, іду вже, Микито! — обернувся він до нього, а тоді до Клавки: — Словом, Нелька сьогодні згадала прізвище першої любові Бакланова: Семиволос! Варвара Семиволос! Лізка наказала тобі це передати. Терміново. От я й передав! Усе, я біжу! Нам треба готувати похорони Івана Порфировича…

І він швидко побіг за Шумилом.

Клавка закам’яніла. У її скронях гупало.

Їй забракло повітря. Несамовито нила права рука. Ноги не тримали. Перед очима все розпливалося, а у вухах шуміла кров.

«Тільки б не впасти… Тільки б не впасти…»

Ледь переставляючи ноги, допленталася до приймальні. Відімкнула ключем двері, зачинила зсередини, впала на стільця за столом і поклала голову на руки.

Заплющивши очі, вона просто фізично відчула, як стрімголов летить у прірву, і цей політ скував її, затягуючи все глибше і глибше у чорну безодню…

Вона падала, не опираючись, розслабившись, віддавшись польоту… У вухах свистіло повітря, з дна прірви на неї віяло холодком… Тунель, по якому вона летіла, звужувався, і вона вже фізично відчувала холодні слизькі стіни ями…

І раптом…

І раптом — яскравий вибух! І її ударною хвилею виштовхнуло з прірви.

— Спитай прізвище! — продзвенів металевий голос.

— Спитай прізвище! — голос змінив тембр і став схожим на людський.

Клавка здригнулась і підняла голову.

Це був знову мамин голос, як тоді, в Ірпінському лісі.

— Спитай прізвище!

— Спитай прізвище!

«Ах, ось що вона мала на увазі!» — здогадалася Клавка й отямилась.

Вона повільно підвелась, повільно зібралась і повільно вийшла в фойє Спілки. Проходячи повз Клуб літераторів, побачила, що завгосп, сторож, гардеробниця і прибиральниця привели в порядок зал засідань і теж збираються додому. Письменників уже не було…

Вона вийшла на вулицю. Нікого. Лише неподалік переминався з ноги на ногу «мілашка» Давид Наумович Гофштейн.

— Клавочка, а вы чего пригорюнились? — з вогником в очах спитав він.

— Ай, Давиде Наумовичу… — безсило промовила вона.

— Вы за Пленум переживаете?

Клавка непевно махнула рукою, не знаючи, що йому відповісти.

— Не принимайте близко к сердцу, Клавочка, — посміхнувся він. — Как сказал Александр Евдокимович на первом съезде писателей, «скука — это контрреволюция в литературе». На нашем Пленуме было всяко, но точно не скучно!.. Вы не находите?

Розділ 16