Читати книгу - "Карта днів"

а потім продають їх розбійникам.

— Тобто копам? — запитав я.

— Вони прикидаються копами. Це, можна сказати, банда. Вони мотаються туди-сюди по хайвею, чіпляються до людей, викрадають і взагалі поводяться так, наче весь округ належить їм. Не що інше, як ганґстери та майстри з вимагання грошей.

— Раніше ми мали хвилюватись тільки через отих примарних чудовиськ, — додав один літній білий чоловік в інвалідному візку, під’їхавши до Еделейда ззаду. Порожня ліва холоша його штанів була підгорнута до половини та заколота булавкою, а на колінах у нього була попільниця, у якій він постукував запаленою сигарою. — Клянусь, інколи я нудьгую за ними. Звідтоді, як зникли чудовиська, ці розбійники зовсім озвіріли. Вони думають, що можуть робити що хочуть. — Він пихнув сигарним димом крізь пробоїну в передніх зубах. — Ел Поттс, до речі, — і він привітав нас коротким жестом, — для вас «пан Поттс».

— Я до біса про це шкодую, молоді люди, — сказав Еделейд, а потім несподівано змінив тему. — А ви маєте гарний вигляд.

— Ми такі, — озвався Мілард. — І завжди такими будемо.

— Він каже «ми»! — засміявся Еделейд. — Мені це подобається.

Пан Поттс нахилився та плюнув крізь зуби на землю.

— Ти до біса багато смієшся, Еделейде.

Еделейд проігнорував його.

— Це ж ганьба! — вів далі він, повернувшись до попередньої теми. — Колись це було приємне місце. Приємні дивні, такі як ви, мали звичку приїздити сюди, щоб добре провести час. Тепер же людей сюди просто закидає випадок, як море викидає на берег вантаж, змитий із палуби корабля, — і вони тут так і застрягають.

— Я не застряг, — заперечив пан Поттс. — Я пішов на пенсію.

— Авжеж, Еле. Кажи це собі.

— А де поділась імбрина, котра створила цю петлю? — запитав Мілард. — Чому вона не залишилась тут захищати її?

Еделейд глянув на мене та присвиснув.

— «Імбрина». Коли ти востаннє чув це слово, Еле?

— Дуже давно, — відповів пан Поттс.

— Я не бачив такої вже… ой, аж сорок років, — сказав Еделейд дещо м’якшим через раптову ностальгію голосом. — Я маю на увазі справжню. Не одну з оцих, наполовину недороблених, котрі не вміють навіть міняти зовнішність.

— Куди ж вони всі поділись? — запитала Емма.

— Їх від самого початку було не так уже й багато, — відповів пан Поттс. — Пам’ятаю, уже в п’ятдесяті у петлі в Індіані, де я жив, була та сама імбрина, що і в сусідній — одна на дві петлі. Пані Дербник. Потім одного дня, здається, начебто, повсюди несподівано з’явилися витвори та їхні примарні істоти, і вони просто ненавиділи імбрин гірше за отруту. І вони зробили все можливе, щоб з імбринами розправитись. І в них це таки добре вийшло.

— Як? — запитала Емма. — У нас у Європі порожняки та витвори були з тисяча дев’ятсот восьмого року, і вони так само сильно ненавиділи наших імбрин, але тим у більшості випадків удалось вижити.

— Не можу сказати, що я експерт щодо того, як орудують витвори, — відповів Еделейд, — зате можу сказати так: наші імбрини були такі ж круті та головасті, як і всі інші, якщо не більше. Я б довірив своє життя котрійсь американській імбрині… якби знайшов таку. Так що справа тут не в тому, що їм могло не вистачити хоробрості та завзяття.

— Зате у вас є так званий петельний придверник, — зауважив Мілард із певним сумнівом у голосі.

— Старина Рекс, — промовив Поттс. — Мандрівний придверник. І страшенний п’яниця.

— Він п’є? — запитав Мілард.

— Як бродячий проповідник, — відповів Еделейд. — Рекс приходить раз на кілька тижнів, щоб накрутити петельний годинник. День перетворюється на ніч, і так далі…

— А потім він прикінчує пляшку хлібної самогонки міс Біллі, — додав Поттс, — котрою, я так думаю, вона з ним розплачується.

Емма повернулася до Міларда і запитала:

— Ти коли-небудь про таке чув?

— Тільки з недостовірних джерел, — відповів він.

Еделейд ляснув у долоні.

— А ви вже поїли? У мене в кімнаті є кавник із кавою, а Ел у своїй ничці завжди має купку вергунів.

— Залиш мої вергуни в спокої, — буркнув Поттс.

— У цих молодих людей був поганий день, Еле. Діставай свої вергуни.

Поттс пробурчав щось упівголоса.

Еделейд повів нас подвір’ям до своєї кімнати. Проходячи повз одне бунгало, ми почули, як за зачиненими дверима якась жінка на весь голос співала оперну арію.

— Ви прекрасно сьогодні співаєте, баронесо! — прокричав Еделейд.

— Дя-ку-ю-у-у-у-у-у-у-у-у-у, — проспівала жінка у відповідь.

— Це тільки я, — прошепотіла Емма, — чи всі тут трохи?..

— Того? — запитав Поттс та вибухнув реготом. — Так і є, дорогенька. Так і є.

— Ого, у нього гарний слух, — здивувався я.

— Очі своє відробили, — уставив Поттс, із зусиллям рухаючись повз нас у своєму інвалідному візку, — а вуха досі працюють.

А далі ми всі сиділи вже у вітальні в бунгало Еделейда навколо маленького столика та пили каву з вергунами. Приміщення було маленьке — з диваном, що мав квітчасту оббивку, та стільцем, із кнопковим телевізором, що стояв на полиці, прикрученій до стіни, та з квітами у вазах. Я помітив біля дверей складений чемодан та запитав про це.

— О, я їду звідси, — відповів Еделейд.

Поттс засміявся:

— Ти постійно так кажеш.

— З дня на день.

Я глянув на Поттса. Той заперечно похитав головою.

— Подамся до Канзас-Сіті, — продовжував Еделейд. — Побачити стару подружку.

— Ти нікуди не поїдеш, — сказав Поттс. — Ти застряг тут, як і всі інші.

Це нагадало мені про платну лікарню, де ми колись навідували мою бабусю (з боку моєї мами), у котрої була хвороба Альцгаймера. Вона постійно говорила винятково про те, що кудись поїде, але, звісно, так і не поїхала.

— Нам треба знайти портал, — сказав я. — Ви не чули про такий десь поблизу?

Еделейд глянув на Поттса, який буркнув щось та похитав головою.

— Я точно ні, — відповів Еделейд.

— Такої штуки, як портали, не існує, — уставив Мілард. — Нам