Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Чого по гамалику?… А в Побиванці? га, в Побиванці?… Адже дав? Хати дав, грунти дав… Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав… Брат рідний дав; а наш би то й ні?… Еге! Якби ми не такі дурні… А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ… Рощот давай! в одно слово: рощот!

— Толкуй…

— Дурню, а не толкуй!

— Ти сам дурень… Залив очі та сам не знаєш, що верзеш…

— Що ж я верзу?… кажи: що? — сучиться п’яний.

— А то… що як почує хто, та шепне туди… Ти знаєш, яка він сила?… Буде ще!

— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень…

— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.

— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!

— Хай тебе лиха година поб’є без мене! Одчепись, сатано!

— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..

Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п’яних очей, не креснув зачепа… Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться — що далі буде.

— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по пиці… Той — здачі. Зчепилася бійка… Крик… гвалт… Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок «мирову пити», щоб справді не дійшло, бува, до того… Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто… У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того… «А як не дасть, та ще… не доведи Боже, щоб гірше не вийшло!»

Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались… І ходили до жида в шинок могоричу пити…

Минуло Водохрестя. Час би за роботу братись… Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, то одно тільки й чути: рощот та й рощот… Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?… — Дав, подарував!..

— Бач!.. — в один голос: — значить наш дурить! Коли ж так, — не діжде!..

На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красногорку.

Прийшли; стали в дворі коло ганку — повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть «на табак» лакеєві, коли швиденько панові скаже.

Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий…

Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.

— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись.

Піщани поздіймали шапки; кланяються.

— До вас, пане…

— Чого?

— За грішми, пане…

— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.

— Що два роки служили, пане…

— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…

Мовчать передні, кланяються.

— Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили…

— За яку плату?… Закон велів!

— Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!..

— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо…

— А чорта! давай гроші!

— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміє бунтувати? — Та й підскакує до передніх.

— Ми не бунтуємо, пане, — кажуть, кланяючись, передні, — ми тільки прийшли просити плати…

— Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. — уже навсправжки лаявся пан…

— Не цвікай!.. годі… не боїмося!.. — знову зсередини.

— Хто там, сякі-такі?… Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай… а не то — я вас всіх у тюрму запру… на Сибір попру!

— Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш гроші!

— Кажіть: хто там озивається?… — аж розлягається пан до передніх.

Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються…

— Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?… Так ви бунтувати?… га?… Постійте ж, я вас побунтую! — кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.

Громада на хвилину стихла, а потім, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі — дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик…

— Що він нас страхає? Дума — злякалися?… Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!. рощот!!!

Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, — та страх брав своє… Він погнав його в горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним…

Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора… Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому…

Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні — і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське…

На другий день — чуть зоря — вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій в Піски: «бунт»! Ларченка, як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима… На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що «допустив» бунт у себе в стані… У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами… Коні під’їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.

У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки