Читати книгу - "Герої (не)війни"

Тож єдина можливість у мишей вижити — шукати інше джерело харчування. Найближче таке джерело — армійська кухня, де є і крупи, і картопля, й інші продуктові запаси.

— О, насчьот мишей — їх тут багато. Сєрий, а покажи-но наші «запаси».

Один з бійців, який допомагає Валерію чистити картоплю, піднімається і підходить до армійської шинелі, яка висить на вході в кухню. Струшує її.

— Нет, еще ничего нету. Поздно приехали. Кормежка уже была, — підморгує він мені.

— Яка така «кормьожка»?

— Вот здесь, в тулупе, собираются мыши, и мы любим кормить этими мышами наших кошек.

— Це ви щоранку трусите цю шинель тут?

— Ну да. Это у нас такая ловушка для мышей, они здесь живут.

— Попробуй, може, вже є, — пропонує побратиму Валерій.

— Та мы ж только вытрушивали.

— І що, там, внизу коти чекають?

— Канєшно. Ми їх годуємо із самого ранку, харчі армійські економимо, — жартує інший боєць, який якраз заходить до кухні повідомити, що заступає на пост — на передову.

— Собаку будешь брать? Или пускай отдохнут сего­дня? — уже цілком серйозно запитує у бійця Валерій.

— Та пускай отдохнут. Потом возьму.

— А ви що, собак із собою на пост берете? — втручаюся у розмову я.

— А как же. Приучаем их нести службу, помогать.

— А що ви там вчите їх робити?

— Они, как и мы, дежурят, слушают. Если кто-то подлазит — дают сигнал. Они у нас вместо тепловизоров, — сміється боєць. — Надо же как-то выходить из положения, когда у тебя элементарного не хватает.

Разом із черговим виходжу на вулицю. У бійців якраз прийомна година. Волонтери привезли військовим харчі та великі каструлі.

— Ой, а у вас що, раніше каструль не було? Як же ви тут їсти готували? — ловлю на ходу маленького осадкуватого бійця з широким обличчям та очима-«ґудзиками». Позивний у нього — «Ведмедик». І він кумедно гаркавить при розмові.

— Нє, то ми раніше в бачках готували. То незручно було. В кастрюлях набагато легше. І лучче.

— А що переважно готуєте? — Раціон бійців тут на сто відсотків збігається з раціоном братів менших. Бо собаки і коти, підібрані на вулицях Красногорівки, їдять усе, що дають їм захисники. Балуваних, як з’ясувалося, тут немає. Хіба коти вранці отримують додаткову порцію м’яса — коли військові витрушують армійські бушлати.

— Супи готуємо, каші. Борщ варимо. Ну все. Все, що заказують. А взагалі раз у сутки повинно бути якесь гаряче. А там утром і каша, і макарони, і гречка, і рис. Не голодаємо. — «Вемедик», вибачившись, несе привезену волонтерами величезну каструлю до кухні. За ним хвостиком біжить Борода — мале, кумедне, волохате цуценя з довгою білою шерстю на підборідді, яка і справді схожа на бороду. Наче відчуває, що з цієї каструлі невдовзі годуватиметься і він.

  На нього подивлюся — і вже якось легше…

Доки бійці готують обід та розвантажують автівку волонтерів, тиняюся невеличкою територією, де розташувалися військові. Неподалік кухні помічаю справжній тренажер — для пропрацювання м’язів рук та пресу. Теж — подарунок волонтерів.

— А хочете, я вам покажу, де ми живемо? — несподівано лунає позаду. Це один із бійців, які чистили картоплю на кухні, вийшовши на вулицю, помітив мої намагання ознайомитися з буденним життям на передовій.

— А давайте! — радію я такому екскурсоводу. Розібратися тут самостійно — де, що і для чого — трохи складно.

— Тільки голову бережіть, — попереджає мене боєць, прямуючи до… мосту, який розташований по прямій, але на метр вище від опорного пункту бійців. Щоб потрапити на територію, нам доводиться спускатися імпровізованими сходами.

Тільки зараз я помічаю, що простір між мостом і землею завішаний ковдрами, а коли мій провідник відкидає ряднину і, зігнувшись, навприсядки заповзає всередину, я розумію весь сенс його попередження. Так само навприсядки заповзаю у вхід. Попереду відкривається дивна картина — купа спальних мішків, ковдр, шинелей. Усі викладені акуратними рядами. Посередині — вузький прохід. На деяких «ліжках» сплять бійці — вочевидь, ті, хто чергував на передовій вночі.

Розігнутися тут можна хіба на дві третини.

— А спина не болить так «ходити»? — пошепки, щоб не розбудити тих, хто відпочиває, уточнюю я у свого провідника.

— Та ми вже звикли, — так само пошепки відповідає він. — Зате тут безпечно, — стукає по бетонному перекриттю зверху. — Нічим не проб’є.

На одному зі спальних мішків помічаю кицьку, яка, примруживши очі, уважно вивчає непроханих гостей — нас. «От кому тут найзручніше», — подумки відзначаю я.

Так само навпочіпки вибираємося з імпровізованої спальні. Ще раз оглядаючи територію опорного пункту, мовчки погоджуюсь, що більш безпечного місця, ніж «спальня» під бетонним мостом, годі шукати.

Поруч із кухнею крутиться Борода — біле симпатичне цуценя. Трохи далі, притиснувши вуха, сидить ще один невеличкий пес ясно-коричневого кольору. Безпородний, як більшість тварин на передовій. Намагаюся підійти погладити, але він швидко зникає серед дерев.

— Та ми його вже півтора місяця не можемо приручити. Наче як і живе вже з нами. Приходить їсти — ми йому тут недалеко миску поставили. Але до рук не йде. Але нічого, буде свій, — високий, під метр дев’яносто, широкоплечий кремезний юнак з геть дитячим обличчям підходить до мене познайомитися. Звати його Коля. Позивний — «Філософ». На передовій він уже не перший місяць і на практиці встиг переконатися, яку користь тут приносять собаки.

— Вночі у нас тут темно дуже буває. Нічого не видно. Кругом — ліс, поля, бур’ян. Недавно тут був зайшов до нас з того боку чоловік. Тільки з паспортом — без кошелика, без телефону, нам розказував, що мєсний, що не туда зайшов, заблудився. Так от собаки його і допомогли «вичислити». Почали гавкати — дали знати, що чужий іде. А так він міг би і пройти, бо не прямо на нас йшов, а кущами.

— Так дізналися, хто це? Бойовик, сепаратист?

— Думаю, що да. Місцеві тут не ходять — усі знають, що дорога тут перекрита. Явно, що це якісь у них були разногласія там, серед бойовиків. Може, він тікав від своїх, зайшов не туди, бо донецька прописка була у нього.

— А куди його віддали?

— На допит, куди ж іще? Міліція приїхала місцева і забрала його. А там я дальше не знаю, що з ним було.

Перед нами «Борода» з коричневим, ще не прирученим псом затівають гру — у доганялки. Вони обоє молоденькі, і їм ще хочеться гратися. Хоча тут, на війні, обом доводиться працювати — нести чергування.

— Вони переважно з міста прибиваються — продовжує розповідь про братів менших Микола. — Були ще два великих пса. Ну, вони так, приходять, буває, поїсти, на пости приходять. Чергують із бійцями. А ті їх підгодовують. Десь з боку міста приходять. Видно, там десь їхні дома, ніхто їх не кормить, то вони тут шукають їсти.

— А хтось їх навчає — нести службу, чергувати на постах?

— Якщо є час, то займаємося. У нас тут є дехто з бійців, які розуміються на дресируванні. Але не завжди час на це є. Ми ж тут постійно або на чергуванні, або відпочиваємо, або кухнею займаємося — допомагаємо тим, хто готує. Але тут бійці більше котів люблять, вони помагають нам мишей ловити, — цілком серйозно каже «Філософ».

«Коли мишей ціла армія, з якою, як