Читати книгу - "Герої (не)війни"

і з бойовиками, потрібно боротися постійно і не покладаючи рук, тут не до жартів», — думаю я.

— Миші тут це проблема. Тут же поля були, два роки тому зерно звідси ніхто не збирав — вони й порозводилися. Ми навіть на постах стоїмо — то вони по нас чуть не бігають. Мишей дуже багато, дуже багато. Ми все ховаємо в ящики. Бо все їдять. Починаючи від цигарок. Цигарки з’їдають страшно. Ми, як тільки приїхали сюди, не знали цього. Я там запас якийсь із собою брав — все з’їли, за одну ніч, — на цих словах я не можу втриматися від сміху. Микола і сам сміється, згадуючи цю кумедну історію.

— Тут навіть у сусідів у бліндажі кицька привела п’ятьох котенят. То вони їх підгодовують, дивляться за ними. Ну, скільки їм там — тижні три. А так пізніше, коли підростуть, будемо розбирати їх по бліндажах. Щоб помагали ловити мишей, — розповідає Коля.

Він і сам, зізнається, більше любить котів. Бо вони нагадують «Філософу» дім. Особливо Малявка — сіренький кіт-розвідник, з яким я вже встигла познайомитися. У Миколи вдома — майже точна копія кота-шибеника.

— Дуже нагадує про дім. Коли подивишся на нього, погладиш — вже якось приємніше стає. Буває, з дому дзвонять, розказують, яких кіт збитків завдає чи які у нього зараз звички, а я на цього подивлюся — і вже якось легше.

— Вам тут і психолога не треба з такими котами, — жартую я.

— Да, коли рядом кіт — то хоч якась розгрузка є. А то так тут можна просто з ума зійти. Сидіти в цьому лісі, нічого не бачити.

— Тяжко?

— Тяжко, звісно ж, тяжко. — Хлопець невесело хитає головою. — Не те, що вдома. Умови життя, те, що постійно стріляють, що відповідати не можна. Що вдома давно не були, — на цих словах він важко зітхає. Вдома, як з’ясовую, Микола не був уже три місяці. — Але нічого, тримаємося. Не здамося…

Коли прощаюся з бійцями та їхніми підопічними, мені спадає на думку, що цей зв’язок між тваринами і людьми на передовій набагато більше, ніж просто дружба та турбота, як за сотні кілометрів звідти, де мир і спокій. Ті, кого волею, іронією чи примхою долі звело разом, допомагають тут, під кулями та снарядами, одне одному виживати. І що, певне, найголовніше, — лікують одне одного, не даючи душам зачерствіти та зневіритися…

Розділ 14. Повернення

Цивільним здається, що з пораненням війна закінчується. Це не зовсім так.

— Коли я лежав у госпіталі, це вже не була війна, але я був на війні, — каже Петро. — Просто не в бойових діях. Тому що навколо тебе такі самі солдати. Заходять люди ззовні, але все одно ти ще там. А от вже коли виписали і повернувся додому…

Скільки б і з ким я не спілкувався, повернення до цивільного життя у всіх військових викликає біль і відторгнення.

— Я думав, що мене ніколи нічого не зачепить, шо це ніяк не впливає на мене, але через певний період часу я з людьми не зміг порозумітися. У мене був зовсім інший погляд на життя, на стосунки між людьми. Я не розумів, як близькі друзі, знаючи мене, щось торгувалися про вибори. Там, на війні, ніхто б нікого не кинув, життя готові були віддати. Куди хочеш би йшли, щоб витягнути. А тут просто такі стосунки, знаєш. Я не розумів того, що це не війна, що люди живуть так, як живуть… Перші три місяці у мене таке серйозне нерозуміння було. І дуже мені хотілось повернутись назад. Я рвався, я з милицями хотів їхати назад. У мене декілька разів таке було, що я практично вже виїжджав…

Я побачив Петра, мабуть, саме в цей період. Ми зустрілися в «Купідоні» — київському арт-кафе. Був іще один ветеран — з «Азову». Пили пиво. Хлопці безперервно розповідали військові байки. Про те, що у кожному підрозділі мусила бути людина, яка до початку військових дій вдавала з себе крутого бійця, а під час першої ж небезпеки ставала неадекватною.

Петро розповідав про хлопця, який раптово падав на землю і кричав: «Воздух!» — тоді, коли це могло вартувати життя іншим. «Азовець» говорив про товариша по службі, який мало не застрелив своїх ще на полігоні. І про те, як у шпиталі в Маріуполі зустрів бійця зі зламаною ногою:

— Осколок? — питаю у нього, а він тільки відмахується. «Попиз…ся». Вже потім я почув справжню історію. Чувак на блокпосту напився, заліз у танк і вистрелив у своїх. Один загиблий. То інші дістали того з танку і давай бити. Ось цей ногу зламав.

Спочатку мені було цікаво їх слухати. Про пса, якого «азовець» забрав з фронту, бо обидва поранені в ліву передню лапу, про загиблих і тих, хто вижив. Але за годину я зрозумів, що зовсім тут зайвий. Вони навіть не помітили, як я пішов. Ця стадія тривала недовго. Петро почав відвідувати тренінги данських військових.

— А далі вже я почав трохи усвідомлювати, розуміти, що я тут, зараз маю стати на ноги. Стати на землю. І дуже добре, що буквально в цей час я почув про тренінг, де ветерани, такі ж, як і ти, люди, десятки років допомагають іншим ветеранам. Вони тобі пояснюють, у якому стані ти був там, у якому ти тут. Що відбувається з тобою, з твоїм організмом. Це дуже сильно допомагає. Потроху ти повертаєшся до життя. Стаєш на ноги…

Є такі, як я, поранені. Є демобілізовані, що рік відбули. Але переживання в людей подібні дуже. Є, наприклад, полковник-пенсіонер. А чого він тут — у нього син загинув. У них сім’я військових. Два сини військових. І молодший син загинув у Донецьку. І він тут. Він дуже добре тримається. І як батько, і як людина.

Він розповідав, що ходить на цвинтар до сина. І він з ним там говорить. І не тільки з ним, а й з іншими. Я так розумію, там меморіал, де їх ховають, хлопців, які загинули. Він їм там цукерки роздає, ну, ставить на могили. Він це переживає, але він живе. Цього разу він привіз і дружину, яка це все ще важче переживає. Він її називає «бабушка». Ми спілкувалися з нею. Він каже, що вона вперше посміхнулася з того часу, як син загинув.

Було дивно чути, що його найбільший страх у тому, що недалеко російський кордон. І якщо нападуть, його війна не лякає. Полковник боїться, що зруйнують могили.

Восени 2014-го Петро вирішив балотуватися до Верховної Ради. По мажоритарному округу в Івано-Франківську. Це були вибори, коли до парламенту як в округах, так і за списками партій балотувалися десятки бійців і ветеранів. Кампанія Шкутяка була дуже дешевою. Більшість людей волонтерила, а не працювала за гроші. Я, наприклад, писав сценарій фільму, знайомий безкоштовно монтував — як «пластун» «пластуну». Опонентом Петра був бізнесмен з орбіти Коломойського. У тому таборі грошей не рахували. І не цуралися брудних технологій. Наприклад, дзвінків виборцям. Під виглядом опитувань оператор по той бік телефону з’ясовував, чи знає виборець, що Шкутяк нібито вдавав поранення, ніколи не був на передовій чи щось подібне. Гроші перемогли. Петро посів на тих виборах друге місце.

Він узяв коротку паузу, а потім знову повернувся у політику. Зараз Петро — депутат міської ради.

— Всьо почало бісити мене тут, — без роздумів описує своє повернення до мирного життя Коля Волков.

До війни він був журналістом