Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

три дні чкурнув до Ланса. Два тижні нашого вимушеного співжиття Жульєтт не давала мені спати. Вона хропіла. Хто б міг подумати! Я її добряче тряс, вона переверталась, та за п’ять хвилин усе починалося спочатку. Коли я їй розповів, вона образилась і сказала, що я набрехав. Однієї ночі я покликав кузенів Тома та Франсуа. Вони підтвердили мої слова. Жульєтт не залишалось нічого як змиритись, але вона мені це не подарувала.

На кожен приїзд до Парижа Моріс складав програму лише для себе: передивитися якомога більше фільмів. Цього разу він дозволив і нам піти з ним. Але на його умовах: стрічку й кінозал вибирає він. І ніяких мультиків. В Алжирі в нього не було часу, та й це було небезпечно. Кінозали заміновували. Фільми крутили дубльовані, що для нього було чистим злочином. Французький Джон Вейн його смішив, а Кларк Гейбл доводив до сліз. Луїза з мамою тинялися універмагами та бутиками вулиці Фобур-Сен-Оноре, а ми щодня дивилися якесь американське кіно в оригіналі. Щоразу як Луїза затягувала його на французький фільм, він засинав. Факт свідчить за себе, чи не так? Він ішов униз Єлисейськими Полями, задерши носа на афіші, телезірок і назви, уважно розглядав фотографії, щоб визначити, помре він від нудьги чи ні. Його погляд ввібрала в себе одна афіша.

— Звучить чудово. Фільм французький, але сюжет, наче в американському.

Я дізнався, звідки ростуть ноги в мого прізвиська, коли ми пішли на «Каллаґан знову за старе» — продовження, як він мені пізніше пояснив, «Вам зрозуміло… Каллаґане!» та «Більше віскі для Каллаґана» — детективів, приправлених гострим гумором, які фігурували на вищих щаблях його кінематографічного пантеону, поруч із Леммі Коушеном у виконанні Едді Константіна[108], теж героєм пера Пітера Чейні. Виходячи з кінозалу, він нагородив мене легким ударом по підборіддю:

— Принаймні ми не знудились.

Після фільму ми пішли на морозиво до «Драґстору» — йому страшно подобався інтер'єр цього закладу в стилі салунів з вестернів. Там йому трапився «чорноногий» друг, торговець взуттям, з яким вони не бачились два роки. Йому вдалося продати магазин в алжирському передмісті й натомість придбати на бульварі Вольтера. Він порадив Морісу вчинити так само. Той аж скипів:

— Дідько! Думаєш, мені потрібні твої дурнуваті поради? Це неможливо, нещасний ти кретин! У мене не крамничка на двадцять квадратних метрів у Сен-Ежені. У мене тридцять дві будівлі! Якщо я бодай якусь продам, опинюся на кладовищі. Мене вже попередили! Я не можу нічого вдіяти. У мене зв’язані руки. Але ми вже якось викрутимось, повір мені. Ми їх знищимо! І залишимося вдома!

Втрутився якийсь відвідувач. Тональність зросла. Тип обізвав його фашистом і прогнилим колоністом. Семінари з дипломатії Моріс не відвідував.

Він плюнув йому в пику, прозвав мерзотним брудним комунякою. Той не оцінив. Вони схопили одне одного за виворіт та давай трясти, ще й намагаючись вдарити. Втрутилися офіціанти. Не вдаючись у подробиці, нас вивели з «Драґстору», не давши доїсти морозива. Тішило одне: він їм не заплатив.

12

Різдвяна вечеря була розкішною. На пам’яті Делоне досі не було такого казкового столу: сліпуче столове срібло, лімозький сервіз, мереживні скатертини та кришталь «Баккара». Ніхто й не згадав інциденту в «Драґсторі». Не варто псувати свято через ідіотів. Приєдналися батьки Луїзи. Нас стало п’ятнадцятеро. А нагодувати могли вдвічі більше. Мама з Луїзою продумали все до найдрібніших деталей. За планом вечеря мала тривати дві години. О двадцять третій нас чекало опівнічне богослужіння та лавочка в Сен-Етьєн-дю-Мон.

— Якщо утнеш якийсь фокус, аби злиняти з меси, — мимохідь сказав тато за аперитивом, — куплю тобі «24 години Ле-Мана»[109].

Пропозиція надто вже спокуслива. Мама відмовлялася мені її купувати. Вважала, що це дурна гра і взагалі я її не заслуговую. Ми розмовляли, як два змовники, пошепки та ледь ворушачи губами.

— Скажу, що занедужав, і ти будеш змушений зі мною сидіти.

— Вона тобі не повірить.

— Устриці. Мені стало від них зле, як тоді, в «Ля Боль». Я нап’юся білого вина. Мій організм його не сприймає.

— Вона здогадається.

— Що це ви двоє тут замислили? — поцікавився дідусь Філіпп і всівся між нами.

— Я переповідаю фільм, що ми сьогодні дивилися. Було класно.

— Мішелю, у французькій мові є інші слова окрім «класно». Ти не міг би оновити свій лексикон?

— Твоя правда, я більше не вживатиму «класно».

— Мені сказали, твоя мама нездужає? — спитав він у батька. — Маю надію, нічого серйозного.

— Знову серце. Лікар порадив дотримуватися режиму.

— Та це якась манія! — заявив він. — Вони повбивають нас зі своїми режимами.

— Не дуже то весело — провести різдвяні свята в лікарні. Сьогодні тато залишився з нею.

— Не хвилюйся, вона одужає.

— До столу! — гукнула мама, виносячи здоровенного копченого лосося.

Квартиру наповнила дружня гомінка атмосфера. Можливо, за сприяння ґевюрцтрамінера[110]. Я простяг келиха. Моріс його наповнив. Ніхто й не помітив, як мені налили вже по другому колу, окрім тата, що намагався відмовити мене поглядом. Насправді ж усіх захопила найактуальніша подія останніх днів — виправдання Марі Бенар[111].

— Вона їх упорала. Вона небезпечна, — стверджував дідусь.

— Вона невинна, — спробувала заперечити Луїза.

— Ландрю[112] так само заперечував провину. Якщо вона невинна, то я папа римський, — голосно заявив Моріс.

— Експерти сказали, що…

— Я скажу тобі, як би я з нею розправився, — категорично виголосив Філіпп: — Я б залив у неї миш’як, який знайшли в її гаражі, а коли вона ще корчитиметься в агонії, до того як здохне, — хоп, гільйотина!

— Що за жахіття ви говорите, — вигукнула Луїза.

— А ті, кого вона потруїла, щоб стягти їхній спадок, очевидно, не жахіття?

— Її виправдали! Та й…

— Тисяча чортів! Та що ти тямиш у злочинцях, бідна моя дівчинко!

Їй навіть не дали часу на пояснення. Ніколи немає шансу щось заперечити. Якщо хтось не згоден із дідусем, той дурень чи дурепа. Він захитав головою та показово закотив очі. Вона відступила, бо добре знала, що не впорається самотужки. Делоне полюють зграєю, дотримуючись одного погляду на речі.

— Сподіваюсь, ти не приправила лосося миш’яком, Елен? — поцікавився в мами тато.

— Трохи устриці, — відказала вона.

Хвилини на дві кімнату залив сміх. Ми звільнили центр столу. Мама вдвох із Марією обережно занесли піраміду сріблястих устриць.

П’ятнадцять рук водночас потяглись за устрицями, злегка приправили соусом із цибулі шалот і — хоп, проковтнули щонайменше дві за раз. Скидалося на конкурс з найчисельнішого та найшвидшого поїдання устриць. Здавалося, піраміда не зменшувалася — стільки їх було. Я