Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

І хоча Томарі дуже не хотілося це робити, оскільки він вже встиг оцінити вчителя, але відмовити своїй дружині він побоявся. У результаті він звільнив Сковороду, а прощаючись, уперше звернувся до нього зі словами: «Пробач, мені справді шкода тебе!»

Таким чином Сковорода знову залишився «без місця, без утримання, без одягу і без надії». Якраз у цей самий час його давній приятель ієромонах Володимир Каліграф (Василь Крижанівський) був призначений на посаду префекта Московської слов’яно-греко-латинської академії. Він збирався до Москви на початку січня 1755 року і серед інших запросив у столицю імперії і Сковороду. Філософ прийняв пропозицію. Правда, у самій Москві він надовго не затримався, а пішов у Троїце-Сергієву лавру, настоятелем якої у той час був Кирило (Федір) Ляшевецький. Той з радістю прийняв Сковороду як свого найкращого друга – спокійна келія, прекрасна бібліотека, де можна було читати праці і святих отців, і грецьких та римських класиків, дружні бесіди про поезію, філософію, врешті-решт, про сенс життя.

* * *

Через деякий час Сковорода покидає гостинну Троїце-Сергієву лавру і повертається до Переяслава. Але не встиг він ще доїхати до міста, як Степан Томара почав просити своїх знайомих, щоб ті будь-що умовили філософа знову узятися за виховання його старшого сина. Цього разу пан Томара немов переродився – він, як міг, пригрів філософа, просив, щоб той став його синові другом, благав його залишитися в садибі і жити тут на всьому готовому скільки захоче і як захоче, без будь-яких договорів і умов. Серце філософа завжди було чуйним до добра, і він залишився в маєтку Томари.

Тут, у селі Каврай, Сковорода напише близько десятка віршів, які згодом увійдуть до циклу «Сад божественних пісень», невеликий, але дуже яскравий вірш «Про свободу» («De libertate»), пару віршованих фабул, перекладе з латині послання французького поета XVI сторіччя Марка-Антуана де Мюре «До Петра Герардія», «священний гімн» того ж автора «На Різдво Христове».

Сковорода жив у селі Каврай до літа 1759 року. Його вихованець зробив блискучу кар’єру. Він виконував важливі дипломатичні доручення на Кавказі і в Ірані, був надзвичайним послом і повноважним міністром Російської імперії в Константинополі, дослужився до чину дійсного таємного радника… Сенатор Василь Томара – ця у минулому неслухняна дитина – до кінця своїх днів з удячністю згадуватиме Сковороду.

У серпні 1759 року білгородський і обоянський архієрей Іоасаф Міткевич запросив Сковороду посісти посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Прибувши до Харкова, філософ відразу ж опинився в центрі уваги місцевої публіки. Сковорода, як завжди, був ні на кого не схожий ні своїми думками, ні своїми манерами. Дійсно, одягався він зі смаком, але дуже просто; їв тільки зелень, фрукти і молочні страви, та й то тільки після заходу сонця; не вживав ні м’яса, ні риби; спав не більше чотирьох годин на добу; вставав до схід сонця, і якщо погода була хорошою, обов’язково відправлявся за місто, щоб прогулятися на свіжому повітрі серед розкішної зелені… Ця людина – завжди весела, бадьора, рухлива, любитель поговорити, однаково шаноблива до людей різного стану, була «побожна без марновірства, розумна без пихастості, шаноблива без лестощів».

Перший навчальний рік підійшов до кінця. Почалися канікули, і Сковорода відправився до Білгорода, до свого давнього приятеля Гервасія Якубовича, який був настоятелем тамтешнього Миколаївського монастиря і консисторським суддею. Тим часом єпископ Іоасаф Міткевич, маючи на увазі і подальшу роботу Сковороди в Харківському колегіумі, і можливість його духовної кар’єри, попросив Якубовича, щоб той запропонував філософові постригтися в ченці. Батько Гервасій так і зробив. Він почав говорити про те, які величезні переваги обіцяє цей крок: честь, слава, достаток, шана, – одним словом, все те, що люди називають «щасливим життям». У нього і в думках не було, наскільки чуже все це для Сковороди. Було ясно, що друзі не зрозуміли один одного. І філософ вирішив розрубати цей гордіїв вузол. Через два дні він прийшов до Якубовича попрощатися: «Ваше високопреподобіє, благословіть мене в дорогу». Батько Гервасій, не дивлячись на Сковороду, благословив. Отже – знову мандри…

Весною 1762 року Сковорода відвідав Харків, де йому довелося познайомитися зі студентом класу богослов’я Михайлом Ковалинським. Відтоді цей хлопець став його найближчим другом і найулюбленішим учнем. Їх дружба, навіть більше – свого роду «духовний роман», те, що стародавні греки називали словом «філія», і листування триватимуть більше трьох десятиліть. Власне кажучи, саме заради Ковалинського філософ повернувся в Харківський колегіум, коли Іоасаф Міткевич запропонував йому посісти посаду викладача, яку він сам побажає.

З вересня 1762-го по червень 1764 року Сковорода читав тут курси синтаксими і грецької мови. На той момент, коли Сковорода узявся за його виховання, синові священика Михайлу Ковалинському було близько вісімнадцяти років. Забігаючи наперед, слід сказати, що після того, як Ковалинський закінчить Харківський колегіум, він упродовж 1766—1769 років в ньому ж викладатиме поетику, а восени 1769-го відправиться у пошуках щастя до Санкт-Петербурга, де стане вихователем синів останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Льва і Григорія. Незважаючи на те, що цей дуже освічений, вихований, благородний і елегантний чоловік, як згадував його праправнук по материнській лінії Сергій Соловйов, «був наближений до Потьомкіна, спілкувався в колі вихованців «Енциклопедії» Дідро і навіть їздив у Ферней до Вольтера, його погляди завжди перебували під впливом філософії Сковороди…» Ковалинський стане і першим біографом великого філософа. Одне слово, наука Сковороди «доброго виховання» дала свої плоди.

Так чи інакше, але коли недруги Сковороди почали цькування філософа, говорили Ковалинському, що Сковорода мало не богохулить, що вони забороняють слухати його бесіди і про сто бачитися з ним, хлопець, не сумніваючись ні секунди, став на бік свого вчителя. А історія була така.

У кінці червня 1763 року в Троїцькому Охтирському монастирі помер Іоасаф Міткевич, і вже в жовтні того самого року бєлгородським і обоянським архієреєм став Порфирій Крайський. Цьому владиці Сковорода відразу ж не припав до душі. Дуже вже різними вони були: пишний архієрей, що накопичив за своє життя безліч золота і велику кількість всякого майна, і філософ Сковорода, чия життєва доля завжди була «з обідранцями». Зі свого б ок у, Сковорода також не був д у же високої д умки про владику. Коли в кінці листопада 1763 року Крайський прибув до Харкова з інспекцією, і керівництво колегіуму влаштувало йому пишну зустріч, Сковорода на неї не прийшов. Він залишився наодинці, споживаючи скромне снідання і заради розваги складав латинські вірші про істинну мудрість.

Окрім єпископа Крайського, неприязно до Сковороди ставився і