Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони вийшли з міської маршрутки біля продуктового супермаркету й пірнули досередини, у прохолоду завалених товарами полиць і холодильних прилавків.
Тетянка почала наповнювати плетений кошик, аж раптом Ірка потягла її до себе, примушуючи сховатись за горою консервних бляшанок.
До супермаркету заходили відразу обидві компанії.
Покупці озиралися, а продавщиці визирали з-за кас. Не звернути уваги на ці дивні групи було просто не можливо. Здоровенні, широкоплечі, мускулясті, незворушні вовкулаки на голову здіймалися над рештою відвідувачів і рухались рішуче, мимоволі змушуючи звільняти їм дорогу. Стрункі, невисокі, з розкуйовдженим, наче пір’я, волоссям, порівняно з вовкулаками, соколи здавалися тендітними, але їх було більше, значно більше. Ірка навіть не відразу збагнула, скільки: шістнадцять? двадцять? Їм теж поступалися дорогою, і не лише тому, що соколи крокували великою, щільною групою. Просто від їхніх стрімких рухів, від колючих злих очей відгонило небезпекою, готовністю дати миттєву й жорстоку відсіч.
Біля вхідного турнікета вовки й соколи розійшлися, наповняючи візки покупками й демонстративно не звертаючи одне на одного уваги.
— Кому б із них ми не попались, нічого гарного з цього не вийде! — тихо сказала Ірка, спостерігаючи в щілинку між виставленими товарами за перевертнями, які затарювалися провізією. — Змотуємося звідси!
— Біля каси помітять, там черга, — жалібно прошепотіла Тетянка, киваючи на кошик із продуктами.
— Яка каса, ти що, зовсім здуріла? Потім усе купимо! Усе одно на базар за мітлами треба пертися, бо тут лише самі пластикові! — прошипіла на подругу Ірка. Вона засунула напханий кошик під прилавок.
Пригинаючись, друзі кинулися до виходу між стійками з пивом… Там вони спинилися, притискаючись спина до спини. З обох боків почулися численні кроки.
Богдан почав нервово крутити головою на всі боки:
— Ідіоти, додумались, де тікати: повз прилавки з пивом! Так, я пропоную здатися вовкам, вони нас тільки додому відправлять, а соколи — ті взагалі порвуть.
— Стули пельку! — шикнула на хлопчака Ірка. — Я їм очі відведу!
Вона тихо щось забубоніла. У різних кінцях довгих, пивних рядів з’явилися дві групи. На долю секунди вони спинилися, помітивши одна одну.
«Не дивіться, тільки не дивіться!» — шепотіла Ірка. Її очі м’яко засвітились смарагдовою зеленню. А перевертні й не дивилися, до того ж їхні погляди ковзали, оминаючи не тільки дітлахів, але й супротивників. Неначе очі їм відвели взагалі від усього, залишивши в полі зору тільки пиво. Мовчки, зосереджено й навіть суворо, немов виконуючи важливу роботу, вовки й соколи клали у свої візки пластикові баклажки, що важко булькали.
Один сокіл-перевертень простягнув руку прямо до Ірчиного обличчя. Дівча нечутно присіло. Сокіл узяв пляшку в неї над головою й озирнувся до товариша, котрий байдуже стояв біля візка з продуктами.
— А ти як, Кречете? — співчутливо спитав він. — Будеш?
— Ні! — аж здригнувшись, заклекотів Кречет і глянув на пивні пляшки, не приховуючи огиди.
У напруженій тиші їхній діалог лунав дуже голосно.
Вовкулаки мимохіть попідводили голови, придивляючись до соколів. Дітлахи теж уважніше придивились до хлопця біля візка. Тетянка затисла рота долонею, аби не розреготатися.
На фізіономії Кречета розпливчастими сіруватими тінями красувались так і не змиті до кінця плями мазуту. Та й зачіска була дивна, якимись пасмами. Неначе, втративши надію відмити волосся, перевертень просто почикав ножицями свою шевелюру.
У компанії вовкулак хтось знущально гмукнув.
Соколи круто розвернулися назустріч вовкам, вороже, наче крила, настовбурчивши лікті й скрючивши пальці. Вовкулаки відповіли грізним гарчанням і подалися вперед, вишкіривши ікла. Ірка побачила, як волосся на їхніх потилицях стає дибки.
Трійко друзів застигли, затиснуті у вузькому проході між перевертнями, котрі ось-ось могли накинутись одне на одного. У ніс ударив гострий запах тваринної люті й… страху. Вони ненавиділи одне одного, вільні соколи й сірі вовки. Але й боялися теж.
Першим отямився майор. Він застережливо підняв долоню й роззирнувся навсібіч.
— Ну я ж просив не роззявляти пащеки, Рудий, — процідив він рудуватому й, розвернувшись до соколів, мовив: — Час розсудить. Місце покаже.
Старший із соколів нахилив голову:
— Місце при справі. Час не чекає,— неначе за якимось ритуалом, відповів він.
Майор і старший сокіл різко вклонилися: так вклоняються дуелянти, перш ніж підійти до бар’єра. Перевертні розвернулися спинами, ледь не зачепивши дітлахів, котрі притислись одне до одного, і розійшлися. І лише легке порипування візків псувало врочистість їхнього відходу.
Богдан голосно відсапався:
— Пощастило!
— Тобто як?
— Вони пиво різне люблять! Уявляєш, що б було, якби вони з двох боків до однієї пляшки кинулись?
Проскочивши турнікет, дітлахи швидко дременули із супермаркету. На вулиці, біля високих сходів, нудьгували пара армійських джипів і білі розмальовані мікроавтобуси.
— А писали, що весь острів дубами засаджено. Чисто надули, — години за дві, притримуючи набиті продуктами сумки й тягнучи куплені на базарі міцні дерев’яні швабри, друзі проминули міст через Дніпро й вибрались із міського автобуса в заповіднику острова Хортиця.
Вони довго йшли лісовою стежкою, а потім звернули на поросле дивними, зловісно багряними колосками поле й покрокували повз невисокі земляні вали, що вціліли на місці старовинної фортеці.
— Якщо тут і були діброви, то від них лишилися тільки сосни й шовковиці,— зітхнула Тетянка, озираючись назад, де між чорно-багряних каменів скелястої кручі над Дніпром відчайдушно чіплявся корінням єдиний маленький дубок. — Треба було влітку приїздити, шовковиця така смачна.
— Один хлопець із нашого класу їздив сюди влітку, з батьками, — зненацька сказав Богдан, який мовчав усю дорогу до острова. — Розповідав, що тут навіть у будні дні народу повно. Пляжники, туристи з наметами, альпіністи на скелях тренуються. А зараз — ви помітили? — порожньо.
Ірка замислилася. В автобусі, що віз їх на острів, окрім них, більше нікого не було. Проте зустрічні летіли геть переповнені, неначе люди поспішали якомога швидше звідси забратися. Дівча озирнулося. У полі мирно скрекотали цикади, але повітря було сповнене тривогою й таємничим, нестерпним чеканням.
— Літо скінчилось… — нерішуче сказала Тетянка й змовкла, підставивши обличчя теплому сонячному промінню. — Ну й добре. — Дівча миттю збадьоріло. — Зате в готелі точно будуть вільні місця. Нам туди. — Вона прискорила ходу, угледівши вдалині справжній паркан із дерев’янних колод. — Речі залишимо, умиємось, роздивимося все довкола й спокійно вирішимо, що нам робити з Іркою…
Її оптимістичний монолог урвався, бо здалеку раптово залунав гуркіт моторів. Ворота
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця приймає виклик», після закриття браузера.