Читати книгу - "Шантарам"

Казим Алі, Джітендра, Ананд, Прабакер і я побігли туди, петляючи поміж хатинами, що вишикувався коло мангрових чагарників на болоті. Ще здаля ми почули галас і звуки ударів.

Коло хати стояв Джоні Сигар.

— Що тут коїться? — запитав Казим Алі.

— Джозеф напився,— кинув Джоні, з обуренням плюнувши у бік хатини.— Цей багинчудг[68] увесь ранок люпцює дружину.

— Довго?

— Години три, а може, і більше. Я щойно прийшов і відразу вирішив гукнути вас, Казимбгаю.

Казим Алі подивився Джоні в очі.

— Джозеф уже не вперше б’є свою дружину. Чому ти не зупинив його?

— Я...— почав був Джоні, але, не витримавши погляду Казима Алі, опустив очі. Він, здавалося, був готовий заплакати з відчаю.— Я не боюся його! Я не боюся нікого! Але... адже вони... вона ж його жінка!

Мешканці нетрища жили в такій тісноті, що всі інтимні подробиці їхнього життя, все, що мовилося і робилося, ставало надбанням сусідів. І, як воно скрізь водиться поміж людьми, вони не любили втручатися в чужі сімейні конфлікти, навіть якщо ті набували дуже бурхливого характеру. Казим Алі, розуміючи це, заспокійливо поклав руку Джоні на плече. Саме в цей момент знову почулися п’яна лайка і удари, а за ними несамовитий крик.

Ми рушили були до хати, аж двері відчинилися і надвір випала дружина Джозефа. На ній нічого не було. Довгі коси злиплися від крові, на спині, на сідницях і на ногах видніли синці.

Люди позадкували. Я розумів, що її голизна приголомшила їх не менше, ніж рани на її тілі. Та й мені було ніяково. За того часу оголеність сприймалася в Індії як інтимний секрет. З’явитися у громадському місці голяка міг тільки святий чи божевільний. Мої друзі в нетрищах казали, що жодного разу не бачили своїх дружин голими, хоч були жонаті вже хтозна одколи.

Раптом із хати виліз Джозеф. Штани його були мокрі від сечі, брудна футболка роздерта, волосся розпатлане. У руках він тримав бамбукову палицю. Він примружився від яскравого сонця; потім його безтямний погляд впав на тіло дружини, що лежало долі, він вилаявся і замахнувся палицею, щоб знову ударити її. Шок, що паралізував усіх в перший момент, змінився вибухом обурення, і ми кинулися вперед, щоб зупинити Джозефа. Першим до нього підскочив Прабакер, і хоча Джозеф був набагато більший за нього, він налетів на п’яницю і потурив його назад. Палицю у Джозефа відняли, а потім його повалили і притиснули до землі. Він сіпався і чинив опір, з губ його злітали прокльони і лайки. Декілька жінок наблизилися до його дружини, голосячи, мов на похороні. Вони підняли її і понесли, закутавши в жовте шовкове сарі.

Натовп ладен був лінчувати Джозефа, та Казим Алі звелів людям відступити, а чоловікам, що скрутили Джозефа, наказав так і тримати його долі. Я гадав, що він викличе поліцію чи принаймні загадає зачинити десь Джозефа, а він запитав, що той пив, і звелів принести дві пляшки того самого напою, а також чарас і чилум. Джоні Сигару він велів приготувати чилум для куріння. Коли принесли дві пляшки неочищеного самогону, що називався дару, Казим наказав Прабакеру і Джітендрі силоміць напоїти Джозефа.

Хлопці оточили Джозефа і простягнули йому пляшку. Він зиркнув на них, а потім схопив пляшку і почав дудлити як не в себе. Парубки поплескали його по спині й сказали, щоб він пив ще. Він зробив декілька ковтків і відштовхнув пляшку, сказавши, що йому доста, але йому вставили шийку в рота і силоміць змусили пити. Джоні розкурив чилум і передав його Джозефу. Хвилин двадцять той затягувався димом і пив, аж заснув у грязюці.

Юрба трохи постояла і почала розходитися по домівках, та Казим Алі звелів хлопцям залишатися біля Джозефа і не спускати з нього очей. Потім він на півгодини пішов додому, щоб прочитати уранішню молитву. Повернувшись, він попросив чаю і води. Поміж тими, хто стежив за Джозефом, були Джоні Сигар, Ананд, Рафік, Прабакер і Джітендра, а також дужий молодий рибалка на ім’я Віджай і худорлявий, але сильний хлопець, що працював вантажником; через блискучу темну шкіру його прозвали Андкара, що означає «темрява». Вони сиділи і розмовляли, аж сонце стало в зеніті й запанувала страшенна спека.

Я хотів був піти, але Казим Алі попросив мене лишитися, і я сів на веранді найближчого будинку під наметом. Суніта, чотирирічна донечка Віджая, принесла мені води, хоча я й не просив.

— Цанглі мулги, цанглі мулги,— сказав я їй на маратхі.— Хороша дівчинка, хороша.

Коли всі напилися чаю, Казим Алі звелів їм розбудити Джозефа. вони почали грубо штовхати його і кричати, щоб він прокинувся, а він тільки огризався. Нарешті він розплющив очі, очманіло потряс головою і роздратовано попросив води.

Пані нагин,— сказав Казим.— Ніякої води.

Хлопці знову змусили його пити і розкурили ще один чилум. Джозеф просив води, але щоразу отримував ковток самогону. Випивши третину пляшки, він знову відключився і повалився набік, підставивши лице під пекучі промені сонця.

Давши Джозефу поспати п’ять хвилин, Казим Алі знову звелів розбудити його. Джозеф сварився і щось мимрив неслухняним язиком, а потім став рачки і хотів був утекти до хати. І тоді Казим Алі вручив Джоні Сигару закривавлену бамбукову палицю і скомандував:

— Починайте!

Замахнувшись, Джоні щосили вдарив Джозефа по спині. Той завив і хотів був ушитися, але його не випускали з кола. Джоні ударив його ще раз, Джозеф заволав, але парубки звеліли йому замовкнути. Джоні знову замахнувся, і Джозеф, затуляючись від удару, заморгав очима.

— Ти знаєш, що ти накоїв? — гаркнув Джоні.— Знаєш, яку жахливу річ ти зробив?

— Припиніть мене бити! — закричав Джозеф.— За що ви мене б’єте?

— За те, що ти укоїв! — відповів Джоні й знову вдарив його.

— А-а-а! — волав Джозеф.— Що я накоїв? Я не зробив нічого поганого!

Віджай узяв палицю у Джоні й ударив Джозефа по руках.

— Ти побив свою дружину, п’яна тварюко, тепер вона помре!

Він передав палицю Джітендрі.

— Вона вмирає! Ти вбивця! Ти убив дружину!

Джозеф затулявся від ударів руками. Джітендра знову підняв палицю над головою.

— Ти бив дружину цілий ранок і викинув її голою з хатини. Ось тобі за це, ось! Отак ти її лупцював. Тобі це подобається, еге?

Проблиск розуміння промайнув на обличчі Джозефа. Джітендра віддав палицю Прабакеру, і Джозеф заплакав.

— Ні! — закричав він.—