Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

запитала вона, явно зачеплена тим, що я не поділяю її обурення.

— Алісо, можна я збережу ці аркуші?

— Звичайно, а…

— Дякую, тисячу разів дякую, Алісо. Можливо, ти зараз урятувала мені життя…

— Скажи краще, дала можливість не ішачити намарно…

— Алісо, перепрошую, але мені треба вийти…

Я взяв телефон, зателефонував Ванессі й попросив скасувати всі мої зустрічі. Мені треба було звільнити день. Це означало неабияк «засвітитися», але моє майбутнє службовця тут і так було проблематичним, а тому — хай буде, як буде!

* * *

Загальні збори акціонерів було призначено на двадцять восьме серпня, а зустріч із Дубровським — на двадцять дев’яте… Отже, він був добре поінформований і назвав цю дату не випадково. А я собі думав, він ухвалив рішення в запалі нашої останньої зустрічі… Ні, тут усе продумано.

Повернувшись додому, я зателефонував до свого банку та придбав кілька акцій «Дункер консалтинг», що було нагальною умовою для участі в конкурсі на місце президента. Статут був такий, що заявляти кандидатуру заздалегідь необов’язково, достатньо повідомити про це на початку зборів.

Мій задум мав один шанс на тисячу. Я мав постати перед акціонерами й постаратися переконати їх у своїй правоті. Від однієї думки про цю перспективу мене трусило… Я і перед одинадцятьма колегами боявся висловлюватись…

У мене вже заздалегідь пересихало в горлі та трусилися руки. Треба було щось робити… Не міг же я через боягузтво упустити свій шанс… Треба було придумати, як змусити себе спокійно виступити перед публікою.

Я знову понишпорив в інтернеті. Багацько інституцій пропонували курси й семінари. Мені вдалося додзвонитися тільки за одним номером, решта в серпні не працювали. Назва було багатообіцяльною: «Спіч-майстер». Людина, яка взяла слухавку, запропонувала спочатку зустрітися з організатором, а потім уже записуватися на курси. Ми призначили час.

Пізніше я зателефонував Алісі в офіс.

— Я говорив тобі, що Дункер публікує фальшиві запрошення на роботу?

— Так, Алане. І я з цим ніколи не змирюся.

— Слухай, можеш мені допомогти? Ти зможеш відновити список?

— Список фальшивих запрошень?

— Саме так.

Вона помовчала.

— Це забере багато часу. А за який термін він тобі потрібен?

— Точно не знаю. Ну, скажімо, за останні три місяці.

— Для цього доведеться переглянути всі публікації в усіх газетах і зіставити їх із нашими списками.

— Зможеш зробити це для мене? Жах як треба.

— Ти сьогодні якийсь загадковий.

— Прошу тебе, Алісо…

~ 41 ~

Оскільки знайти сліди колишнього журналіста Monde не вдалося, я вирішив пошукати інформацію в першоджерелі. Завдання було делікатним, вимагало емоційної напруги, зате я міг багато чого довідатися.

Відшукати будинок виявилося неважко. Газети того часу досить точно описували місце. У І кварталі не було інших людей з таким прізвищем, і я швидко знайшов адресу в довіднику.

На місце я вирушив на машині. Вітрі-сюр-Сенн лежав у кількох кілометрах на південний схід від Парижа. Знаючи, що за мною можуть стежити, я раз у раз поглядав у дзеркало заднього виду.

Нічого особливого я не помітив, але все одно ризикувати не можна було. Ігор у жодному разі не мав здогадатися, куди я їду. Я виїхав на Південне шосе через Орлеанські ворота, але, проїхавши кілька кілометрів, з’їхав на смугу аварійної зупинки і почав порпатися під капотом, нібито налагоджуючи щось. Маневр небезпечний, зате безпрограшний.

У паризьких передмістях узагалі дуже важко орієнтуватися. На кожному світлофорі я зупинявся і звіряв маршрут із мапою, яка лежала на пасажирському сидінні.

Я в’їхав у Вітрі бульваром Максима Горького, проїхав повз коледж Макаренко, вулицею Юрія Гагаріна і Сталінградським бульваром. Куди я потрапив? Мені здавалося, СРСР розпався двадцять років тому… Я повернув голову праворуч і побачив мерію. Від подиву я мало не в’їхав у машину, яка рухалася попереду. Мерія являла собою Кремль у мініатюрі.

Гаразд, усе це дуже цікаво, але треба було відшукати дорогу. Подивимося, де я перебуваю. Проспект Робесп’єра, вулиця Марата… Ті ще демократи, еге ж… Схоже, я заблукав. Увімкнувши аварійку, я зупинився, щоб звіритися з мапою. Ага, ось: треба проїхати проспектом Повстання, згорнути на Стовпову алею та перетнути міст Розстріляних. Ось що мені треба було…

У результаті я опинився на тихій вулиці із сільськими будиночками обабіч. Будинки були дуже маленькі й затишні. Я припаркувався й далі рушив пішки. Номер 19 виявився вузьким і високим цегляним будиночком, пофарбованим у білий колір. Напевно, колись він був чарівним, поки час не попрацював над ним. Штукатурка пішла плямами й подекуди обвалилась, оголивши цегляну кладку: це скидалося на темні плями на шкірі хворого.

Я підійшов до дерев’яних дверей. Садок, якщо так можна назвати вузький простір між будинком і вулицею, був занедбаний, крізь щебінь на доріжках пробивалися бур’яни.

Номер будинку був намальований на маленькій жерстяній табличці, якраз над поштовою скринькою, на якій не значилося ім’я мешканця.

Я зібрав докупи всю свою мужність і коротко подзвонив.

Спочатку будинок здавався незаселеним — усередині панувала мертва тиша. Потім двері прочинилися, і з’явилося бліде старече обличчя. Головним скульптором того обличчя, вочевидь, були час та глибока печаль. Я відразу зрозумів, що не помилився адресою.

— Пане Літтрек?

— Так.

— Добридень. Мене звуть Алан Грінмор, я приїхав до вас, щоб поставити кілька запитань. Заздалегідь прошу вибачити, що сколихну важкі спогади, але мені дуже потрібно поговорити з вами про вашого сина.

Він заперечливо похитав головою, і зморшка вздовж лоба стала ще глибшою.

— Ні, пане, — сказав він слабким голосом. — Я не хочу говорити про це.

— У мене є підстави вважати, що я потрапив у таку саму ситуацію, як свого часу ваш син, і я…

— Запроси його всередину! — долинув звідкись ізсередини жіночий голос.

Старий потупив очі, сумно зітхнув, покірливо зрушив з місця і відійшов від дверей.

Я штовхнув дерев’яну стулку, яка жалібно скрипнула, і увійшов.

Обстановка була простенька і старенька, повітря застояне, але відчувалося, що про будинок дбають.

— Не можу підвестися, щоб привітатися з вами, бо слабую на ноги, — сказала з глибини крісла старенька із зібраним у вузол волоссям.

— О, що ви, я дуже вдячний, що ви мене прийняли, — відгукнувся я, підкоряючись її жесту і сідаючи на оббитий репсом стілець.

Я почув, як заскрипіли дерев’яні східці: це віддалялися вгору по сходах кроки її чоловіка.

— Наразі мені загрожує одна людина, психіатр Ігор Дубровський. Якщо мої відомості точні, ви подавали на нього скаргу, коли…

— Коли мій син наклав на себе руки…

— Цю людину виправдали за відсутності доказів. Чи не могли б ви розповісти мені все, що вам про нього відомо?