Читати книгу - "Аптекар"

в танці, і якби не Лоренцо, вона б уже не зупинилася, отак летіла б і летіла простовіч в незнане, сівши на коня, залишаючи позаду увесь страх життя, все, що її діймало і перешкоджало у вільному леті бодай до якого-небудь, навіть малюсінького, як горошинка, щастя.

Бабине літо було в розпалі. Рута сіла на березі, роззулася і звісила ноги у воду, вода була зимна, але холод цей не обпікав, а бадьорив. Коник ліг у траву, він розумів Руту без слів і любив ці прогулянки. Плесом води пропливали хмари, і здавалося, що річка серпом води відкраяла скибку неба. Маленькі рибки підкрадалися і лоскітно дзьобали волосинки на литках, при кожному поруху пальців вони враз розліталися навсібіч. Сонце пригрівало, і на душі ставало так легко-легко, хотілося злетіти і ширяти над цими яворами та осокорами. Рута відчувала себе неймовірно щасливою, їй здавалося, що нема жодних перепон для її щастя тепер, коли вона зустріла Лоренцо, і була також переконана в тому, що і Лоренцо закохається в неї, бо була певна у своїй вроді і бачила, як зазираються на неї юнаки. Єдине, що їх відлякує від спілкування з нею — те, що вона живе з катом. Але ж насправді вона з ним не живе, не живе, не живе! Вона обов’язково про це розповість Лоренцо. Ні, вона спочатку попросить аптекаря, аби він передав Лоренцо її історію, щоб той дізнався, що вона потрапила до рук ката випадково й силоміць, що вона не має до Каспера жодних почуттів. Не має і не буде мати. Ніколи-ніколи-ніколи. Щоб Лоренцо про це знав. Це дуже важливо. Хоча, правда, є ще інший вихід — попрохати у Вівді приворотного зілля. Або й самій його приготувати. Там у «Великому Альберті» є різні рецепти. От тільки не знати, який з них найпевніший. Якщо ти цього ніколи не робила, то можна помилитися і щось напсувати. А потім закінчити, як ота жінка, яку днями спалили за те, що отруїла чоловіка, якого насправді прагнула повернути собі, але щось пішло не так, а вона під жахливими тортурами так і не видала того, хто дав їй приворотне зілля, бо нічого іншого не бажала, тільки якнайхутше піти услід за коханим. Але то на крайній випадок. Це якщо уже не буде жодної надії на взаємність, бо насправді дуже хочеться справжнього кохання, а не підробного. Хіба вона його не заслужила?

Авжеж, Вівдя уміла причаровувати і багатьом помагала, але, щоправда, уже двічі чари старої подіяли зовсім не так, як бажалося. Ще перед тим, як вона причарувала дівчину, яка потім очамріла, і через яку її вистежили, стара погодилася причарувати гульвісу. Одного вечора до них приїхала у бричці вельможна пані та розповіла, що її чоловік волочиться по коханках і вже тиждень як удома не ночує. Вівдя поцікавилася, чи має вона при собі щось, що належало її чоловікові, але що та нічого такого не прихопила, довелося їхати до неї додому. Там Вівдя звеліла розпалити в казані вогонь і виконувати всі її вказівки.

— Сип це просо в ринку і тримай над жаром, — сказала вона господині, — а в другу руку візьми віяло і роздмухуй вогонь, приказуючи: «Як це просо в ринці лускає, нехай так мій чоловік мене шукає». Чари, чари, приведіть додому її чоловіка. Палю, палю це сухе ясенове листя! Як те листя згоріло, не залишивши попелу, бодай так йому серце ся палило! Топлю, топлю віск на вогні! Як ся віск топить, мов тая земля, що від дощу м’якне, так і він нехай пріє і мліє. А з цнотливої жони хай не насміхається. Кручу, кручу веретено. Як ся крутить веретено, бодай би його так крутили пестощі його любаски. Бодай спокою не мав, доки до жони ся не верне. Хай його це у снах мучить, і мучить на яві. В’яжу, в’яжу цю хустину трояким вузлом! Зав’яжу і косу. Нехай відчує, як думки його в’яжуться, доки не покається.

Вівдя розгорнула клунок, який прихопила з собою, і сказала:

— У цьому глечику я заліпила живого кажана. Поставте його на вогонь. Як він у тому глечику з усіх боків пропечеться, так ся хай пече серце його.

Кажан пищав і кидався, потріскуючи крилами, а сморід заповнив кімнату. Врешті він стих, з глечика пішов дим. Вівдя попросила якусь річ господаря. Жінка дала їй хустинку, якою він у танці, зіпрівши, витер чоло. Вівдя кинула хустку на вогонь, та сплахнула і задиміла, а на дворі пси загавкотіли. Молодиця схопилася за серце — пролунав стукіт у браму.

— То він, він, — зойкнула вона налякано і водночас втішено і хотіла вже бігти, але стара її спинила.

— Ще ні, ще трохи його потримаймо.

— Але він тут, собаки його занюхали!

— Зачекай, не квапся. Буде кращий після того, як його покараєш. Ще встигнеш його привітати, а поки що зачекаємо, хай охолоне. Бо ж, бідачка, забігався, розпашів. Так йому й треба: що не хотів робити по волі, зробить по неволі. Ще вогню не гаси. Пали ці жили і кажи: «Як ці жили стискаються й корчаться, так нехай стискається і корчиться серце тієї хвойди, що мого чоловіка приманила». Візьми цю шматину й волочи підлогою, приказуючи: «Хай гицлі так тую зрадницю волочать вулицею, хай її груди проб’є вогняна клішня, хай її бридке м’ясо собакам на жир викинуть».

З лісу долинуло пугукання. Вівдя глянула у той бік і залопотіла:

— Сово! Ти пугукаєш у лісі, але намарно. Те, що хвойда учинила, таємницею не буде. Нехай так за нею всі голосом твоїм пугукають, хай її хвойдою всі називають. — Тоді звернулась до господині: — Сплюнь тричі і проказуй: «Як слина ця падає на землю, хай так її обличчя короста обліпить! Хай її виразки обляжуть! Хай на собі хроби збирає, а в гної лежить з поганими жебраками!» Задзвонило мені у вусі. Досить тих чарів. Зрадниця зазнає покари. — Вівдя визирнула у вікно й кивнула: — Ходи тепер, вітай свого гостя. Знати, пильно йому було, що в одному чоботі прибіг. Але не дуже до хати спіши, аби ми встигли прибрати наше чарування.

Молодиця вибігла до воріт, а Вівдя з Рутою винесли казан другими дверима за хату й перекинули у траву. Стара розбила палицею глечика, а черепки розкидала. Вони повернулися до покою. Молодиця була у розпачі — її чоловік сидів у кріслі, поклавши руки на коліна, й тупо дивився просто себе. Вона щось йому говорила, але він