Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

якої речі йому треба було це робити, якщо він був татовим знайомцем більшу частину життя? Можливо, саме ця його брехня й увімкнула мої незримі антени?

Він мав акцент, спливло в мене в пам’яті. Легенький, проте…

Він нахвалявся про свою книжку – «Старовинні садиби Пембертона: прогулянка крізь століття». Правдоподібно, куди там.

Яку ще нісенітницю він плів? Нічого аж такого важливого, пустопорожня балаканина двох товаришів після корабельної аварії на безлюдному острові. Що ми маємо стати друзями.

Маленька жарина, яка тліла на задвірках моєї свідомості, раптом спалахнула яскравим полум’ям!

«Упевнений, із часом ми станемо друзями-нерозлийвода!»

Так точнісінько він і сказав! Однак де я це вже чула?

Немов м’ячик на гумовій шворці, мої думки стрибнули до одного зимового дня. Дарма що було ще рано, дерева за вікном нашої вітальні із цитринових стали рудявими, а далі посіріли; небо ж перетворилося з кобальтового на чорне.

Місіс Мюллет принесла тарілку печива й запнула фіранки. Фелі сиділа на кушетці й розглядала в чайній ложці своє відображення, а Даффі простяглася в старому татовому кріслі біля каміна. Вона читала нам уголос із «Пенрода», книжки, яку реквізувала з полиці улюблених дитячих книг, що лежали в гардеробній Гаррієт.

Пенродові Скофілду було дванадцять, що на рік і кілька місяців більше, ніж мені, однак це достатньо близько, щоб розпалити короткочасну цікавість. Мені Пенрод здавався Гекльберрі Фінном, закинутим вихром часу в Першу світову війну й поселеним у якомусь американському містечку на Середньому Заході. Дарма що книжка рясніла стайнями, доріжками, високими парканами й фургонами, котрі тоді пересувалися за допомогою кінної упряжки, це все видавалося мені так само чужим, як коли б дія відбувалася на планеті Плутон. Ми вдвох, Фелі і я, сиділи зачаровані, коли Даффі читала «Скарамуша», «Острів скарбів» і «Повість про два міста»,[130] але в Пенроді була якась притичина, яка робила його світ таким далеким від нас, як льодовиковий період. Фелі, яка з’їла зуби на музиці й сприймала книги крізь її призму, сказала, що «Пенрод» написаний у ключі «до».

Одначе, поки Даффі продиралася через його сторінки, ми кілька разів сміялися з опору Пенрода батькам та владі, а я замислилась, що ж такого було в цьому неспокійному хлопчиську, що полонило уяву, а може, й викликало любов юної Гаррієт де Люс. Здається, тепер я починаю здогадуватись.

Наскільки я пригадую, найкумеднішою сценою була та, де Пенрода відрекомендовують його превелебності містеру Кінослінґу, котрий поплескує його по маківці й каже: «Упивнений, ми станимо друсями-нераслийвода!» Це той різновид поблажливості, з яким мені доводилося миритися все своє життя, і, мабуть, я тоді надто голосно зайшлася сміхом.

Проте суть полягала в тому, що «Пенрод» був американською книжкою, котру написав американський письменник. І, по-моєму, вона не була так само добре знаною в Англії, як за кордоном.

Міг Пембертон – чи то пак Боб Стенлі, позаяк я тепер знала його справжнє ім’я, – натрапити на цю книжку чи цю фразу в Англії? Звісно, це можливо, але малоймовірно. І хіба тато не розповідав мені, що Боб Стенлі – той самий Боб Стенлі, який був поплічником Горація Бонепенні, – вирушив до Америки й крутив темні оборудки з поштовими марками?

Легенький акцент Пембертона був американським! Старий ґреймінстерський із дотиком Нового Світу.

Ну я й дурбило!

Ще один блик у вікно відкрив мені, що місіс Фейруезер пішла й Коров’ячий провулок тепер безлюдний. Я покинула розгорнуту книжку на столі, вислизнула за поріг і попрямувала повз ремонтний гараж до річки.

Річка Ефон сто років тому була частиною системи каналів, дарма що звідтоді мало що вціліло, окрім бечівника. Де-не-де в кінці Коров’ячого провулка лежали зогнилі рештки штабелів, що колись тягнулися вздовж надбережжя, але в міру того, як річка підступала до церкви, її води виходили за свої спорохнілі межі й місцями розливалися в широкі ставки, один із яких був посередині болотистої низовини позаду церкви Святого Танкреда.

Я перехопилася через ржаву браму на церковний цвинтар. Там, скільки сягало око, були старі й дуже перехняблені надгробки, немов плавкі буйки в океані трави, такої високої, що я брела крізь неї, наче по пояс у воді.

Найстаріші могили й ті, де були поховані заможні парафіяни, розташовувалися зараз же коло церкви, а далі, уздовж стіни, стуленої з необробленого каменю, були свіжіші.

Траплялися й вертикальні нашарування. П’ятсот років безупинного використання зробили церковний цвинтар схожим на хліб, що підходить: товстий буханець свіжоспеченого хліба, який здимається над усім навколо. Я добряче стріпнулася від однієї гадки про останки, що бродять, наче дріжджі, просто в мене під ногами.

Певний час я тинялася без мети серед надгробків, читаючи прізвища людей, що колись домували в Бішоп-Лейсі: Кумс, Несбіт, Баркер, Гоур і Кармайкл. Тут, під ягнятком, висіченим на могильному камені, лежав маленький Вільям, син-немовля Туллі Стокера, котрий, якби залишився серед живих, був би тепер чолов’ягою тридцяти років, старшим братом Мері. Мацюпуля Вільям помер у віці п’яти місяців і чотирьох днів «від крупу», як значилося в написі, навесні 1919 року, за рік до того, як містер Твайнінґ упав з годинникової вежі в Ґреймінстері. Може бути, що цей добродій похований десь поблизу.

На мить мені здалося, ніби я знайшла його – чорний камінь зі стрімчастою пірамідою вгорі й викарбуваним написом: «Твайнінґ». Але цей Твайнінґ, коли уважніше глянути, виявився Адольфом, який зник у морі 1809 року. Його надгробок так чудово зберігся, що я не могла чинити опір бажанню кресонути пальцями по його прохолодній полірованій поверхні.

– Спочивай із миром, Адольфе, – сказала я. – Хай де б ти був.

Я здогадувалася, що надгробок містера Твайнінґа, – якщо припустити, що в нього він є, а в протилежне мені було несила повірити – не буде ні таким, як ці, із пісковику, перехняблені, немов криві густо-жовті зуби, ні таким, як ці громіздкі колоноподібні монументи зі звислими ланцюгами й кованими огорожами, котрі вирізняли ділянки найбагатших й аристократичних родин Бішоп-Лейсі (включаючи силу-силенну де Люсів, що покинули білий світ).

Я поклала руки на стегна й зупинилася по пояс у бур’янах, що оперізували церковний цвинтар. З іншого боку кам’яної стіни був бечівник, а далі річка. Це десь тут щезла міс Маунтджой, накивавши п’ятами із церкви зараз же, тільки-но вікарій закликав помолитися за упокій душі Горація Бонепенні. Але куди вона подалася?

Я знову перехопилася через браму й опинилася на бечівнику.

Тільки тепер мені раптом впала в око стежина, викладена оповитим стрічками водоростей камінням, просто під гладінню тихоплавної річки. Вона крутилася через